Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Ззовні на клітці були прикріплені три годівнички: скляні трубки, наповнені солодкою водою. Дві з них мали носики у формі крихітних квіточок селасу, тоді як на третій був стилізований ірис. Ідеальний хатній улюбленець для шляхти. Хто ще міг би дозволити собі щодня годувати свого улюбленця цукром?

Я відкрутив кришечки на годівницях і вилив у кожну по третині мейрових ліків. Простягнув порожню пляшечку Алве­ронові.

— Що ви зазвичай робите з ними?

Він поставив пляшечку на стіл біля ліжка.

Я дивився на клітку, доки не побачив, як одна із пташок підлетіла до годівнички й почала пити.

— Якщо ви скажете Стейпсові, що хочете годувати їх самостійно, він не чіпатиме їхньої їжі?

— Так. Він завжди чинить саме так, як я йому кажу.

— Добре. Хай вони вип’ють із годівничок усе, а вже тоді їх можна буде наповнити знову. Так вони дістануть кращу дозу, а ми швидше побачимо результати. Де поставити клітку?

Мейр оглянув кімнату, мляво ворушачи очима.

— Поряд із комодом у вітальні, — врешті сказав він. — Звідти мені має бути видно клітку.

Я обережно вкотив клітку до сусідньої кімнати. Повернувшись, я побачив, як Стейпс наливає мейрові склянку яблучного зілля.

Я вклонився Алверонові.

— З вашого дозволу, ваша милосте.

Він махнув рукою, показуючи, що відпускає мене.

— Стейпсе, Квоут повернеться сюди до вечора. Впусти його, навіть якщо я тоді спатиму.

Стейпс напружено кивнув і знову кинув на мене несхвальний погляд.

— Можливо, він також дещо мені принесе. Будь ласка, нікому про це не розповідай.

— Якщо вам щось знадобиться…

Алверон стомлено всміхнувся.

— Стейпсе, я знаю, що ти це й зробив би. Я просто користуюся хлопцем. Як на мене, краще мати тебе на підхваті, — Алверон поплескав лакея по передпліччю, і Стейпс начебто заспокоївся. А я пішов собі.

***

Мій похід до Нижнього Северена вийшов на кілька годин довшим, аніж було потрібно. Хоча це зволікання мені не подобалося, без нього було ніяк. Ходячи тамтешніми вулицями, я раз у раз помічав людей, що тягнулися слідом за мною.

Я не був здивований. Після побаченого при дворі мейра з його чутками я очікував, що за моїми справами в Нижньому Северені спостерігатиме один служник, а може, й двоє. Як я вже казав, я на той час серйозно цікавив двір мейра, а ви навіть не уявляєте, на що можуть піти знуджені шляхтичі, щоб запхати носа до чужого проса.

Хоча самі чутки мене не бентежили, їхній вплив міг бути катастрофічним. Якщо Кодікус почує, що я після візиту до мейра пішов по аптеках, яких заходів він уживе? Той, хто готовий отру­їти мейра, без вагань загасить мене, наче свічку.

Тож я, щоб уникнути підозри, найперше після прибуття до Северена замовив собі вечерю. Гарну, гарячу печеню й жорсткий хліб. Мені до смерті набридла вишукана їжа, що діставалася моїх кімнат теплою, мов молоко.

Опісля я купив дві фляги для напоїв, із тих, що в них зазвичай наливають бренді. Відтак розслабився на пів годинки, дивлячись, як маленька мандрівна трупа грає кінець «Привида й панни Гуски» на розі вулиці. То були не едема ру, але впоралися вони добре. Коли вони почали збирати гроші на шапку, гаманець мейра щедро їх обдарував.

Урешті я дістався аптеки з гарним асортиментом. Нервово, безсистемно купив дещицю. Зібравши все потрібне, а також дещо непотрібне, я незграбно поцікавився у власника, що можна вживати, якщо… є певні проблеми… у спальні.

Аптекар серйозно кивнув і з абсолютно спокійним обличчям порекомендував кілька засобів. Я купив потроху кожного, а тоді зробив недолугу спробу зацитьнути його погрозами й підкупом. Коли я нарешті пішов, він почувався ображеним і відверто роздратованим. Він залюбки розкаже всякому історійку про неґречного панича, що зацікавився ліками від імпотенції. Я не палав бажанням заробити таку репутацію, та принаймні до Кодікуса не дійдуть оповідки про те, як я купував лауданум, глуху кропиву, малокус та інші такі ж підозрілі лікарські засоби.

Наостанок я викупив у ломбарді свою лютню, встигнувши на цілий день до крайнього терміну. Тоді гаманець мейра майже спорожнів, але це була моя остання справа. Коли я повернувся до підніжжя Прямовису, сонце вже сідало.

Способів дістатися з Нижнього Северена до Верхнього чи навпаки було всього кілька. Найбільш пересічним були двоє вузьких сходів, що тягнулися вгору та вниз на поверхні Прямовису. Вони були старі, кришилися й подекуди сильно звужувалися, зате вони були безкоштовні, а тому саме їх зазвичай обирали посполиті, що жили в Нижньому Северені.

Для тих, кого не тішила думка про те, щоб видиратися на двісті футів угору вузькими сходами, існували інші варіанти. Вантажний підйомник, яким керувала парочка колишніх студентів Університету. Не повноправні арканісти, а розум­ники, які досить добре знали симпатію та інженерну справу, щоб керувати доволі рутинною роботою — підйомом і спуском возів і коней на Прямовисі за допомогою великої дерев’яної платформи.

Для пасажирів підйом коштував один гріш, а спуск — півгріш, хоча іноді доводилося чекати, коли якийсь купець закінчить вантажити чи розвантажувати свої товари, перш ніж підйомник міг поїхати.

Шляхта вантажним підйомником не користувалася. Притаманна вінтасцям підозріливість до всього хоч трохи таємничого спонукала її звертатися до кінного підйомника. Його тягнула упряж із двадцятьох коней, пристебнутих до складної конструкції з блоків. Тож кінний підйомник працював трохи швидше, а проїзд на ньому коштував аж один срібний восьмибіт. Найкраще ж було те, що десь раз на місяць якийсь п’яний панич гепався звідти й розбивався на смерть. Це збільшувало популярність кінного підйомника, демонструючи походження його клієнтури.

Позаяк гроші в моєму гаманці мені не належали, я вирішив скористатися кінним підйомником.

Я долучився до чотирьох панів і однієї пані, що вже стали в чергу, зачекав, коли підйомник опуститься, а тоді віддав свій тоненький срібний біт і зайшов на борт.

То був звичайний ящик із відкритими боками та латунним поруччям скраю. До його кутів були приєднані товсті коно­пляні канати, що надавало ящикові певної стабіль­ності, але від будь-якого різкого руху ця конструкція вкрай підозріло хиталася. Разом із кожною групою пасажирів підіймався та спускався гарно вбраний хлопчина, що відчиняв ворота й сигналізував погоничам коней, коли треба починати тягнути.

У шляхти побутує звичай їхати на підйомнику спиною до Северена. Витріщання — це для простолюду. Я не надто переймався тим, що про мене думає шляхта, і стояв біля поруччя спереду. Коли ми відірвалися від землі, мій шлунок почав робити дивні викрутаси.

Я дивився, як унизу простягається Северен. То було старе й горде місто. Високий кам’яний мур, що його оточував, говорив про неспокійні часи, які вже давно минули. Мейра яскраво характеризувало те, що навіть у ці мирні часи фортифікаційні споруди залишалися в чудовому стані. Усі троє воріт охоронялися, а ще їх щовечора замикали із заходом сонця.

Ми підіймалися дедалі вище, і я бачив різні частини Се­верена так чітко, ніби дивився на мапу. Он багатий район, помережа­ний садами й парками, будівлі — лише з цегли та старого каменю. Он бідний квартал: вулички вузькі та звивисті, всі дахи з дьогтю й тонких дощок.