Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поїздка завершилась аж надто швидко. Я пропустив поперед себе інших панів, а сам сперся на поруччя й поглянув на місто далеко внизу.
— Пане! — стомлено озвався хлопчина, що їхав на підйомнику. — Всі зійшли.
Я повернувся, зійшов із підйомника й побачив, що попереду черги стоїть Денна.
Я здивовано витріщився на неї, та більше нічого не встиг: тут вона повернулася й перехопила мій погляд. Її личко засвітилося. Вона вигукнула моє ім’я, побігла до мене й, перш ніж я збагнув, що відбувається, опинилася в моїх обіймах. Я обійняв її обома руками та притулився щокою до її вуха. Ми зійшлися легко, наче танцюристи. Наче відпрацьовували це тисячу разів. Вона була тепла і м’яка.
— Що ти тут робиш? — запитала Денна. Її серце швидко калатало, і я відчував, як воно захопливо б’ється об мої груди.
Я стояв стуманілий, а вона відступила від мене. Лише тоді я помітив у неї на щоці старий, уже пожовтілий синець. І навіть попри це вона була найпрекраснішим із усього, що я побачив за два місяці, подолавши тисячу миль.
— А ти що тут робиш? — запитав я.
Денна засміялася своїм срібним сміхом і потягнулася до мого передпліччя. Відтак її очі ковзнули по моєму плечу, і в неї витягнулось обличчя.
— Стривай! — гукнула вона хлопцеві, який саме зачиняв ворота підйомника. — Я мушу встигнути на цей, бо спізнюся, — пояснила вона і з болісно-винуватим обличчям пройшла повз мене до підйомника. — Розшукай мене.
Хлопчина зачинив ворота за нею. Коли підйомник почав віддалятися, в мене обірвалося серце.
— І де ж мені шукати? — я підступив до краю Прямовису, споглядаючи, як Денна віддаляється.
Вона дивилася вгору. Її лице на тлі темряви здавалося білим, а волосся було тінню серед ночі.
— На Олов’яній вулиці, другій на північ від Головної!
Тінь забрала Денну, і раптом я залишився сам. Я стояв, у повітрі довкола мене ще відчувався її запах, а її тепло лише почало зникати з моїх долонь. Я досі відчував, як трепетало її серце, б’ючись об мої груди, наче пташка у клітці.
Розділ шістдесят перший. Кропива
Після мандрівки до Северена я розмістив футляр із лютнею у себе в кімнаті й без зволікань подався до особистих покоїв Алверона. Стейпс не був радий мене бачити, але провів досередини з тією ж метушливою діловитістю, що й завжди.
Алверон лежав спітнілий і оторопілий. Довкола нього перекрутилася постільна білизна. Лише тоді я помітив, як сильно він схуд. Руки й ноги в нього були тонкі, а лице з блідого стало сірим. Коли я ввійшов до кімнати, він сердито зиркнув на мене.
Стейпс пересунув покривала так, щоб краще прикрити мейра, і допоміг йому сісти, підмостивши під спину подушки. Мейр стійко витерпів ці маніпуляції, а тоді сказав тоном, який підказував, що лакей вільний:
— Дякую, Стейпсе.
Той поволі пішов, відверто неґречно зиркнувши на мене.
Я підійшов до ліжка мейра й дістав із кишень плаща кілька різних предметів.
— Я знайшов усе потрібне, ваша милосте. Щоправда, не все, на що сподівався. Як ви почуваєтеся?
Він кинув на мене вельми промовистий погляд.
— А ти збіса довго не вертався. Поки тебе не було, приходив Кодікус.
Я притлумив у собі хвилю тривоги.
— Що сталося?
— Він спитав мене, як я почуваюся, і я сказав йому правду. Він подивився мені очі й горло, а також запитав, чи не блював я. Я сказав йому, що блював, і що хочу ще ліків і спокою. Він пішов і передав їх.
Я відчув, як у мені зростає панічний жах.
— Ви їх пили?
— Якби тебе не було ще якийсь час, я випив би, пославши до біса твої казочки, — мейр витягнув із-під подушки ще одну пляшечку. — Не бачу, яка від цього може бути шкода. Вже й без того почуваюся так, ніби вмираю, — він сердито пхнув пляшечку мені.
— Ваша милосте, я маю покращити ситуацію. Пам’ятайте: сьогодні буде найскладніше. Завтра буде кепсько. Опісля все має бути гаразд.
— Якщо я до цього доживу, — буркнув він.
Це було просто невдоволене бурчання хворого, та воно було таке суголосне моїм думкам, що в мене по спині пробіг холодок. Раніше я й не думав, що мейр може померти, попри моє втручання. Але поглянувши на нього тепер, кволого, сірого, охопленого дрожем, я усвідомив правду: можливо, він не доживе до кінця ночі.
— По-перше, оце, ваша милосте, — я дістав флягу.
— Бренді? — запитав він із притлумленим передчуттям приємного. Я хитнув головою й відкрив її. Мейр наморщив носа через запах і відкинувся на подушки. — Зуби Господні. Наче мало того, що я помираю… Риб’ячий жир?
Я серйозно кивнув.
— Зробіть два добрі ковтки, ваша милосте. Це — частина вашого лікування.
Він навіть не спробував його прийняти.
— Ніколи не міг витерпіти цю штуку, а останнім часом вибльовую навіть чай. Не буду проходити через це пекло й пити його, щоб потім його виблювати.
Я кивнув і повернув у флягу корок.
— Дам вам один засіб, який це зупинить.
На тумбочці біля ліжка стояв горщик із водою, і я заходився готувати мейрові чашечку чаю.
Він кволо витягнув шию, щоб побачити, що я роблю.
— Що ти туди додаєш?
— Те, що вбереже вас від нудоти, а також те, що допоможе вам вивести отруту з організму. Трохи лаудануму для послаблення ломки. І чай. Ваша милість п’є із цукром?
— Зазвичай — ні. Але, гадаю, без нього це буде на смак як вода з пенька.
Я додав ложку цукру, перемішав і віддав чашку йому.
— Ти перший, — наказав Алверон. Блідий і похмурий, він спостерігав за мною пронизливими сірими очима і страхітливо всміхнувся.
Я завагався, але всього на мить.
— Будьте здорові, ваша милосте, — проказав і зробив добрячий ковток. Скривився й додав іще ложку цукру. — Ваша милість непогано вгадали. Таки вода з пенька.
Він узявся за чашку обома руками й випив усе за кілька швидких, рішучих ковтків.
— Жах, — просто сказав мейр. — Але краще, ніж нічого. Знаєш, яке це пекло, коли хочеш пити, але не можеш, бо боїшся, що знудить? Я й собаці такого не побажав би.
— Не допивайте відразу, — застеріг я. — Так ваш шлунок має заспокоїтися за кілька хвилин.
Я пішов до іншої кімнати й вилив до годівничок пурхал ліки з нової пляшечки. Коли я побачив, що вони досі п’ють нектар із ліками, мені відлягло від серця. Я ж побоювався, що вони можуть його уникати через зміну смаку або якийсь природний інстинкт самозбереження.
Також я побоювався, що свинець може й не бути отруйним для швидкопиїв. Побоювався, що якісь негативні наслідки в них можуть з’явитись аж за виток, а не за кілька днів. Побоювався, що мейрові урветься терпець. Побоювався його хвороби. Побоювався, що можу помилятися в усіх своїх здогадах.
Я повернувся до ліжка мейра й побачив, що він тримає порожню чашку на колінах. Змішав іще одну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
