Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

23.3

 

«Поїздка» завершилася, перш ніж вдалося підібрати слова для вираження свого обурення. Гартонець загальмував так різко, немов наткнувся на невидиму стіну. Мене хитнуло, а наступної миті біля самого вуха пролунало застережливе шипіння.

Я слухняно завмерла, не в змозі навіть заплющити очі. Деякий час приголомшуючу тишу порушував тільки стукіт наших сердець. І чому мені раніше здавалося, ніби серце не-людя б'ється дуже повільно? Гент повністю це спростував. Молоточок у його грудях колотився як у захеканого цуценяти, і, дивна річ, це мало заспокійливу дію.

– Уже можна дихати, – в шепоті гартонця я відчула усмішку і зрозуміла, що справді затримала подих. – Він відійшов.

– Хто?

– Можливо, Страж. Почекай трохи, Рено.

Мене дбайливо притулили до стіни.

– Куди ти?

– Зараз повернуся.

Ось і вся відповідь. А якщо…

– Ходімо, – міцні пальці стиснули мою руку, – скоро буде світліше.

Я підскочила від несподіванки. Могла б заприсягтися, що він нікуди не відходив. Мені й обуритися не вдалося!

Світліше – це, звичайно, сильно сказано, проте через деякий час перед нами майнули ледь помітні синюваті відблиски, а незабаром у коридорі потроху почала з'являтися темна цвіль, що тьмяно світилася. З кожним кроком її ставало більше, поки не залишилося жодного каменя, вільного від всюдисущих ниток.

– Стій! – Гент притиснув мене до стіни. – Не дихай.

Тепер, коли темрява не налягала зусібіч, зробити це було набагато важче. Я набрала повні легені повітря і ледь не закашлялась.

– Голосно не дихай.

Але попереджати не мало сенсу. Я побачила те, від чого волосся заворушилося на голові. Не знаю, чому гартонець назвав це створіння Стражем. Воно йшло абсолютно безшумно, хоч і складалася з кісток і металу. Високий чорний скелет із двома короткими шаблями в руках. Якщо мене не обманював зір, на його зброї виднілася спечена кров… Втім, у напівтемряві я могла і помилитися. З ким йому воювати в старому, давно забутому підземеллі?

Страж підходив із тієї ж сторони, що й ми. Від нього виразно несло гаром. Якщо він бездумно курсував по коридору, то можливо, попереду нас чекало полум'я.

Скелет порівнявся з нами. Він пересувався неспішно, а біля нас його крок сповільнився ще більше. Потім Страж зупинився. Череп з порожніми очницями повернувся до нас, кістляві руки схрестили шаблі, на яких я чітко побачила досить свіжу кров… Нижня щелепа, що трималась незрозуміло як, пішла вниз у жахливій подобі посмішки. Невже він милувався своїм відображенням у моїх широко розплющених очах? Бр-р-р…

Гент притискав мене до стіни всім тілом і не міг бачити того, що відбувається позаду, але я відчувала, як напружилися його м'язи. Здалося, що в камені залишиться мій відбиток… Тим часом скелет розхитувався і, схоже, не поспішав нападати. Ба більше, йому хотілось пограти. Загострений кінчик однієї з шабель повільно поплив до мого обличчя. Посмішка Стража стала ширшою, наче він намагався реготати.

Я не знала, що робити. Гартонець не бачив зловісної міміки супротивника. Як подати йому сигнал про небезпеку?! Поворухнусь – і клинок розкроїть мені голову, стоятиму стовпом… Хтозна, що потрібно проклятому кістякові? Раптом йому нудно, та й усе? Але ця кров!..

Шабля різко стрибнула вперед, цілячись мені в око. Я відскочила – точніше, спробувала відскочити. Гент потягнув мене вниз, і лезо вибило іскри з каменю. Хтось скрикнув. Можливо, я.

– Сюди!

Гартонець мало не волоком потягнув мене вперед. Останнім, що я побачила, озирнувшись, був Страж, який намагався піднятися на одній нозі. Друга була зрубана вище коліна, поруч із нею валялися уламки шаблі.

– Та швидше, поки він не додумався пересуватися на руках!

З кожним кроком Гент біг усе повільніше. Коли я вирвалася на кілька чешів уперед, мені сяйнув здогад.

Я озирнулася. Так і є – за нами тягнулася масляниста кривава смуга, яку швидко вбирала цвіль. І наростало клацання кісток…

Рішення прийшло миттєво. Якщо гартонець вважав за краще тікати, то шансів на перемогу нема. З іншого боку, здоров'я скелета теж злегка похитнулося, тобто протистояти йому можна. А хто краще за всіх винищує породження зла? Ха! Той, хто не одне тисячоліття присвятив боротьбі з ворожими створіннями. Лан, простіше кажучи. Що йому якийсь там Страж? Та й сподіватися на це було набагато приємніше, ніж уявляти, як наближається покалічений кістяк.

– Ворушися! – грубо штовхнув мене Гент, вирвавшись уперед. – Цій тварюці без різниці, рухаємось ми чи дотримуємося правил!

Я й ворушилася як могла. Але надовго сил не вистачило. Коли коридор звернув убік, гартонець мав вигляд живого покійника. Він ледве пересував ноги, тримався однією рукою за стіну, а другу притискав до живота. Я намагалася сконцентруватись на Лані, проте думки поверталися до переслідувача.

За поворотом нас чекав неприємний сюрприз. Кам'яна стеля обвалилася, повністю перекривши хід, і лише вгорі темніла діра, яка вела на наступний ярус підземель. Обвал стався недавно, бо ж цвіль не встигла повністю обплести каміння.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍