Читати книгу - "Кінь Перуна"

а не кінь! Видається, що ось зараз дмухне полум’ям з ніздрів… Навіть стійло для нього – не з якихось там жердин чи брусів, а видовбане в суцільному граніті.

З острахом парубок позадкував у двері. Бо хоч лебедину шию скакуна оповивав такий ланцюг, що й трьох бугаїв здержав би, Захар відчував: припона лусне вмить, лишень білаш схоче звільнитится та вийти назовні. Ну а потрапити під його копита – вірна смерть…

- Так ось де ти… – почув Захар несподівано голос у себе за плечима й аж холодним потом облився. – Ой, не доведе тебе до добра надмірна цікавість… Усе встиг роздивитится?

Захарові відлягло від серця, бо в словах Морени чулася скоріше веселість, ніж осудлива нотка. Ковтнувши клубок, що не знати коли й зібрався в горлі, парубок спромігся витиснути з себе лише кілька слів, з останніх сил намагаючись не виказувати свого переполоху.

- Оце кінь, пані! Оце кінь!! На такому й справді окрім бога і їздити нікому не вільно! Смертному до такого змія і приступитися страшно.

- От і добре, що страшно. Менше охочих буде його осідлати. А щоб ти знав, той, кому б це вдалося, непереможним стане. Весь світ підкорити зможе, якщо у сідлі втримається.

Захар лиш очима закліпав.

- Дивися мені, не пхапйся сам! Ти не воїн, хоч хоробрості, а більше – нерозважливості, тобі не позичати. Воїном треба народитится… та й воїнові він без чарівної вуздечки в руки не дасться. І кожен, хто без Перунового сідла проїхатися на ньому спробує, в ту ж мить загине. Розумний ти парубок, велика поміч од твоїх знань може людям вийти. Та й моєї праці шкода. Тож або обіцяй мені, що більше ніколи сюди не поткнешся, або на цьому й розпрощаємося.

І чути було, що цього разу Морена не схильна жартувати. Що ж залишалося робити Захарові? Мусив пообіцяти… А коли виходили, затримався ще перед сталактитом.

- Пані, якщо твоя ласка, скажи, чому вода, яка натікає з гори у цю чашу, така важка і гірка? Я навіть не краплину, слід по ній скуштував, а й досі уста терпнуть.

- Вода? – перепитала Морена. – То не вода, то горе людське. Сльози криваві, мука нестерпна. Тому й гірка.  Того й важка.

Почувши таке, Захар аж сахнувся на крок.

- Те, що чуже горе важким та гірким видалося тобі, тішить мене. Бо не кожному воно таким здається… Ой, не кожному.

Начебто вже й досить було для парубка тих новин, та цікавість людська – звір ненаситний.

- Горе, – промовив наче до самого себе. – А навіщо ж його в чашу збирати?

Морена затрималася на першій сходині й обернулася до парубка.

- І це кортить знати? – вона похитала головою. – Хоча, зрештою чому б і ні? Ти вже не той , що був при першій нашій зустрічі. Повинен зрозуміти. Як відаєш, майже дві сотні літ тому ми, Старі Боги, програли битву за віру в серцях і душах людей Богові Єдиному. Можливо, усе склалося б інакше, та його вчення більш припало до смаку князям та боярам. Ще б пак, адже Єдиний лиш послуху і навчає… Та зараз не про це. Ми програли, але не назавжди. Ви все ще згадуєте про нас. Зрідка, але приходите вклонитися нашим капищам, задобрюєте наших ідолів. Два віки тому, заглянувши у Книгу Буття, Перун і встановив цю чашу… Чашу Міри Терпіння… Бо сказано було у Книзі:  «Коли смертний воїн осідлає Коня, весь світ умиється кров’ю. І переповниться тоді сльозою Чаша, і скінчиться панування Бога Єдиного, Бога Сумирного, бо вклоняться люди Давнім Богам, що на рать вели…»  Як бачиш, Захаре, нам вже не довго чекати.

- Смертний?  У Книзі сказано, що Пегаса осідлає смертний?

- Що ж тут дивного? Їздив же на ньому Аттіла, Темерлан, Чингіз… То чому б іще комусь не осідлати?..

- Але ж там ще сказано, що світ умиється кров’ю?

Морена розвела руками.

- Тепер за все Єдиний в одвіті. Ви ж його призвали собі на поміч і для спасіння душі. Я особисто людям зла не бажаю, але Чаша повинна переповнитися.

Мимохіть Захар зиркнув на корону срібного беркута і зітхнув. Бо хоч там залишалося вже відносно мало місця, але ж не для сліз і горя. Особливо, якщо міряти їх краплинами, що мають вагу каміння…

Розділ третій

Весна року 6727-го. Замок Морени.

Десь у Карпатських горах

Весело палахкотіли у золотих канделябрах свічки з ароматного воску, відкидаючи на оббиті єдвабом стіни примарні тіні. Молода, надзвичайно вродлива жінка, зодягнена в сукню з тонкої вибіленої вовни, сиділа у зручному фотелі перед письмовим столом. І хоч у кабінеті було досить тепло, Морена, а це була саме вона, мерзлякувато куталася в пишну накидку з соболиного хутра. А те, що викликало почуття холоду в богині. лежало перед нею на столі, в обрамленні вогнистих канделябрів. Величезний, окутий золотом фоліант. Книга Буття.

Кожен раз, коли Морені доводилося звертатись до неї, богиня довгий час отак сиділа, відчуваючи неймовірний холод в усьому тілі, який не могли прогнати ні тепле хутро, ні гарячий пунш. Книга немов випивала з неї усі життєдайні соки. Наче брала їх за свої послуги. Тут відчувалася присутність якоїсь первородної  Сили! Значно більшої за міць Богів Нових та Давніх і старшої за увесь Всесвіт. Досі, вона ще не заподіяла Морені жодної кривди, але не тому, що не могла… Швидше за все, ця Сила, просто не звертала на богиню жодної уваги. Як дорослий, заклопотаний своїми справами, чоловік мимохіть відповідає на запитання пустуючих дітей, навіть не вникаючи в суть. 

І кожного разу Морена вагалася: вартує чи ні її запитання тої плати. І цікавість як завше брала верх над розважливістю. Особливо, коли йшлося про майбутнє. Себто те, чого вона не могла побачити в магічному дзеркалі.

З дзеркалом було простіше. Слухняне волі Богині, воно вмить показувало, що саме робить і де перебуває особа, яка зацікавила її.

Морена підвелася з фотеля, з задоволенням відтягуючи мить контакту з Книгою, і пройшовши навскіс через кімнату, зупинилася перед великим овальним дзеркалом з чистого золота. В його ідеально відполірованій поверхні не відбивалося абсолютно нічого. І через те воно скоріше скидалося на безмежно глибоку діру в стіні.

Богиня підійшла впритул і поклала на центр холодного металу долоню лівої руки.