Читати книгу - "Демократія"

репрезентативні інститути, які уможливлюють мирний опір — за допомогою політичних процесів, а не в обхід їх. Лідери руху за громадянські права скористалися цим повною мірою.

Національна асоціація сприяння поступу кольорового населення очолила цей рух і залучила інститути (здебільшого суди, а також ЗМІ, релігійні групи тощо) до запровадження політичних змін. Її успіх залежав від продуманої стратегії, яку реалізували віддані особи, котрі працювали десятиліттями, за багатьох невдач постійно вдаючись до перекалібрування. Люди в Асоціації продовжували вперто працювати, бо знали, що вони на правій стороні, й вони досягай успіху, тому що обрали правильну дорогу.

Підходи Національної асоціації мали чотири конституційні засновки: Тринадцята, Чотирнадцята та П'ятнадцята поправки, незалежність судової влади, верховенство права, наявність прав особи. Перший — це мова, до якої вони зверталися. Наступні два означали: існувала ймовірність, що судді діятимуть не в інтересах політичних сил, а на підставі справедливого прочитання Конституції[27]. Останній дозволив заявляти про шкоду від імені конкретного громадянина. Натан Марґолд, протеже Фелікса Франкфуртера, створив щось на кшталт шаблонної стратегії. Ця праця відома як «Доповідь Марґолда»; у ній пропонувалося використовувати суди для просування закону. А також активність у правовій системі «спонукає чорних американців боротися за власні права».

Не всі справи слухалися на Півдні з результативними доленосними ухвалами за і проти в Міссурі та Оклахомі. Звичайно, в епіцентрі була стара Конфедерація. Терґуд Маршалл і юристи Національної асоціації сприяння поступу кольорового населення деякі справи вигравали, а деякі програвали, але вони вдосконалювали стратегію, відкривали нові справи й так доносили до свідомості країни саму боротьбу за громадянські права. Покійний Джек Ґрінберґ, коли ще був молодим юристом у справі, у своїй захопливій автобіографічній хроніці «Хрестоносці у судах» написав: «Нам належало використовувати сприятливі ухвали для подолання ухвал несприятливих».

Юридична стратегія помалу вдосконалювалася; за дим поступом також стояли жертви тисяч чорних американців у Другій світовій війні. Це пожвавило інтерес президента Гаррі Трумена до громадянських прав. Трумен добре відомий тим, що об'єднав збройні сили, визнавши моральну абсурдність повернення додому воїнів, роз'єднаних нерівністю. Менше відомо, що він створив Комітет з громадянських прав, котрий опублікував доленосний звіт у 1947 році — «Забезпечити ці права» — й почав втілювати програму з подолання несправедливості та заклав під валини великого зібрання законів про громадянські права, що був схвалений майже через два десятиріччя.

Ця боротьба — в судах і на вулицях, із демонстраціями, ходою, невдачами й поступом, а також із мучениками за справу — врешті-решт завдяки доленосному зібранню законів про громад янські права надала посутнього значення Чотирнадцятій поправці. Ухвалення Закону про громадянські права (1964) і Закону про право голосу (1965) можна назвати, гадаю, другим заснуванням Америки.

Можна спитати, коли суспільство має мінятися: до чи після ухвалення законів? Американський досвід свідчить, що нові закони справді закладають підвалини зміненого суспільства. Він учить, що демократичний перехід — а інакше годі й думати про шлях від рабства до рівноправ'я — потребує допорогової дії. Інституції нічогісінько не варті, доки люди не схочуть сказати, що вони мають бути такими, якими себе заявляють, і на підтвердження цього йти на жертви й навіть гинути.

Роль Конституції в цій болючій історії нагадує нам про важливість засновницьких документів та їхню роль у поступі суспільства до справедливості. Жінки використали Конституцію для здобуття права голосу, а гомосексуалісти вибороли право одружуватися. Проте третя раса, за Токвілем, — американські індіанці — залишалася поза конституційними рамками захисту аж до ухвалення 1924 року Закону про громадянство індіанців. Їм випала своя недоля, і досі їхній стан лишається бридкою плямою на сучасній Америці[28].

Навіть у той час як Конституція використовувалася для подолання спадщини нерівності, дедалі гучнішими й складнішими ставали аргументи щодо властивих їй цілей, а саме — щодо позитивної дискримінації. Це чудовий приклад того, як країна намагалася врівноважити конкуруючі засади запровадження рівності рас.

Спочатку ця ідея була простою. Роки юридичної сегрегації та соціальної упередженості розбалансували наявні для американських меншин можливості. Коли в 1960-ті роки почали з'являтися перші стратегії, доба законів Джима Кроу добігала кінця й відбулася інтеграція Університету Алабами. Немає дива в тому, що чорні не були належно представлені в академічних установах, уряді й корпораціях. Теоретично рівноправність в Америці була більшою, ніж раніше, але дійсність говорила про інше.

Ліндон Джонсон уважав, що цей парадокс для країни неприйнятний. Він сказав: «Не можна стерти шрами сторіч, говорячи: „А тепер можете йти куди хочете, робити що хочете, обирати лідерів до душі“. Не можна взяти людину, яку роками уярмлювали в кайданах, звільнити її, вивести на стартову лінію для раси й сказати: „А тепер ви можете вільно конкурувати з усіма іншими“. І ще вірити при цьому, ніби ви вчинили чесно».

Через рік після підписання Закону про громадянські права Джонсон видав указ, що зобов'язував федеральних підрядників вдаватися до «позитивної дискримінації» під час прийому на роботу кваліфікованих представників меншин. 1967 року він включив до цього указу жінок. Цю політику на посту президента продовжив Річард Ніксон. 1969 року Ніксон створив Службу з питань підприємництва представників меншин для підтримки рівних можливостей для бізнесу представників меншин. Міністр праці Джордж Шульц схвалив тоді Філадельфійський план, котрий зобов'язував федеральних підрядників запровадити «вираження цілей у числовому вигляді та розклад їх реалізації» для десегрегації трудових ресурсів. 1970 року Міністерство праці видало наказ про запровадження Філадельфійського плану всіма урядовими підрядниками, а ще за рік до цього наказу додали жінок.

Проте незабаром виникла напруга між принципом рівноправності незалежно від раси (Чотирнадцята поправка заборонила дискримінацію на підставі раси, кольору шкіри або національності) та бажанням подолати історію расової винятковості. Від президентства Роналда Рейґана, який відверто критикував позитивну дискримінацію й хотів її припинити, й до Клінтона, що обіцяв «виправити й не припиняти», тривало смикання між обома засадами.

В емоційних судових справах постраждалі білі громадяни протиставлялися ширшим соціальним потребам. Як можна звільняти білих учителів із багаторічним стажем, щоб просто встановити расовий баланс у шкільному районі? Білі вчителі виграли справу. Чи правильно підвищувати на посаді чорних пожежників із нижчими іспитовими балами порівняно з білими конкурентами? Авжеж ні. Насправді ці питання не мали гарної відповіді, якщо розглядати їх на тлі змагання двох зобов'язувальних засад.

Проте найгостріше расова проблема стояла під час прийому до вищого навчального закладу. Доступ до якісної освіти перебуває в центрі обіцянки Америки забезпечити висхідну мобільність і поступовий розвиток особистості. Декому здавалося, що надання переваг одному студентові перед іншим на підставі раси, етнічного походження або статі суперечить згаданій обіцянці.

Як проректор