Читати книгу - "Демократія"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 102
Перейти на сторінку:
Стенфордського університету в 1990-х роках, я знала, що ми наберемо менше студентів із меншин, якщо не братимемо до уваги расу. Під час прийому до коледжу ми з ректором Джерардом Кеспером обстоювали позитивну дискримінацію перед групами випускників, факультетськими скептиками та опікунською радою. Я вважала, що такі елітні університет, як Стенфорд, Гарвард та інші заклади такого рівня, є настільки перебірливими й невеликими, що приймальна комісія могла вручну записати успішних студентів із меншин, навіть якщо у них іспитові бали трохи нижчі, ніж у білих конкурентів, не поступаючись при цьому якістю.

Але у великих державних закладах здійснювати позитивну дискримінацію важче. Мічиганський університет створив бальну систему прийому, в якій вступникам із кваліфікованих міноритарних груп нараховувалися додаткові бали. Білий студент подав позов на інститут, і справа дійшла до Верховного суду[29]. У той час я працювала радником президента Буша з питань національної безпеки, і от він викликав мене до Овального кабінету. «Я маю прийняти ухвалу в мічиганській справі», — почав президент. Він спитав мою думку про те, що, звісно, виходило поза мої посадові обов'язки: де мала бути експертна думка адміністрації на підтримку позивача в доленосній справі.

Президент пояснив, що як губернатор Техасу він не підтримував квотування, а схилявся до «дискримінаційного доступу». Техаська програма передбачала, що перші 10 % випускників шкіл одержували гарантоване місце за техаською університетською системою. А от у мічиганській справі позивач наполягав, що бальна система під час прийому на бакалаврат — це та сама система квотування. 1978 року Верховний суд визнав квотування неконституційним у справі «Члени правління Каліфорнійського університету проти Бакка», однак ця ухвала підтримала використання раси як фактора в рішеннях про прийом із урахуванням великої зацікавленості штату в підтримці диверсифікації. Президент мав два варіанти вибору. Перший — просто підтримати позивача в тому, що мічиганська бальна система неконституційна. Друга — вийти за рамки питання й звернутися до суду з проханням скасувати рештки позитивної дискримінації при прийомі до коледжу і виключити використання фактора раси в рішеннях про прийом, тобто скасувати прецедент Бакка.

Мені було трохи дивно висловлюватися з питання внутрішньої політики, але я розуміла, що маю це зробити як перший чорний радник і колишній проректор Стенфорду. Я сказала президентові, що особисто не давала б експертного висновку на користь позивача, однак він і його радники вже вирішили це зробити. Я також радила не підтримувати тих, хто виступав за скасування прецеденту Бакка. «Пане президенте, — сказала я, — робота з цього питання ще не завершена. Колись таки завершиться, але не зараз».

Згодом я довідалася, що тодішній юрисконсульт Білого дому Альберото Ґонзалес, який потім став міністром юстиції, сказав йому те саме. Всупереч бажанням декого в адміністрації президент пристав, як ми й радили, до середнього курсу. Коли «Вашингтон пост» написала, буцім я радила скасувати прецедент Бакка, я попросила президента дозволити мені зробити те, чого я ніколи доти не робила, — оприлюднити зміст нашої приватної бесіди. Він погодився, і я всім розповіла, що підтримувала й підтримую позитивну дискримінацію. Іноді, коли зіштовхуються важливі принципи, доводиться вибирати: я вважаю, що нам ще й досі слід вдаватися до інклюзивності, навіть якщо це суперечить бажанню покінчити з расовим фактором.

Невдовзі ми як країна зможемо зробити інший вибір. У мічиганській справі Сандра Дей О'Коннор вважала, що потреба в преференціях закінчиться через 25 років. Тобто в 2028 році.

У різних штатах висловлюють незгоду з позитивною дискримінацією. Наприклад, 1966 року каліфорнійці проголосували на референдумі за припинення позитивної дискримінації в державних агенціях під час прийому на роботу, в освіті та контрактаціях.

Проте залишається недостатньою представленість меншин в академічній науці, корпоративному середовищі та уряді. Позитивна дискримінація примусила людей зупинитися, подумати й чесно диверсифікувати вигляд традиційних каналів. Сумніваюся, що в Стенфорді, як би не дбали про диверсифікацію, зацікавилися б молодим радянологом із Денверського університету на річній дослідницькій стипендії. Проте університет вирішив спробувати, і я опинилася на факультеті викладачем. Обидві сторони при цьому виграли.

Перебуваючи на посаді держсекретаря, говорила помічникам, що, як на мене, це жахливо, що за цілий день нарад я не побачила нікого, схожого на мене. Президент Сполучених Штатів на посади провідних дипломатів призначив одразу двох афроамериканців — Коліна Пауелла й мене, а от на дипломатичній службі загалом перебувало 6 % чорних; цей відсоток не мінявся з 1980-х років і становив лише половину очікуваної величини з огляду на статистику населення.

Звичайно, непросто зрозуміти, яку роль відіграє вибір за тих чи інших обставин недостатньої репрезентації. Я доводила студентам — представникам меншості у затопленому приміщенні, що вони не можуть вирішувати для себе не вчити іноземну мову й сподіватися, що дипломатичний корпус диверсифікується. Я казала чорним студентам, що вони не можуть відмовлятися йти далі в аспірантуру й нарікати, що бракує професорів із меншин.

Ба більше, у той час як інші групи слушно заявляли про потребу допомоги через недостатню представленість, виникали нові суперечності. Представленість американців азіатського походження при прийомі до коледжу була недостатньою через включення інших меншин. І я добре знаю, що кожен прийнятий студент із меншин зазнаватиме цькування через позитивну дискримінацію, хоча в інших університетах думають інакше. Так часто я з цим зустрічалася, що це вже й не дивувало.

Проте один інцидент я забути не можу. В одного колеги в Стенфорді я поцікавилася, як йому працюється викладачем. Він відповів, що попри зайнятість веде ще додаткову групу, аби допомогти студентам із меншин наздогнати однокурсників. Чверть щойно розпочалася, і я безневинно запитала, чи він оцінював їхні знання, щоб знати, чи потрібні їм додаткові заняття. Йому таке й на думку не спало. Хотіла було спитати його: «А може, й білим студентам треба допомогти? Ти про це подумав?» Але не спитала. Він хотів якнайкраще, а піддався найгіршій упередженості. В іншому контексті президент Джордж В. Бути якось назвав це «зацикленістю за низьких сподівань».

Чимало зусиль було докладено, щоб подолати ці напруження й суперечності, які випливають із таких недосконалостей, як рабство та марновірство, що з'явилися при народженні нації. І те, що ми досі боремося з цими проблемами, існуючи понад двісті років як держава, — ще одне нагадування про складність шляху до демократії.

Оскільки народи в усьому світі борються за побудову власної демократії, надзвичайної ваги набувають зусилля, спрямовані на захист прав етнічних, релігійних та інших меншин. Американський досвід свідчить, що ця боротьба триватиме ще довго після стабілізації самої демократії. Проте це сприяє «духові конституціоналізму» й вірі в кінцеву справедливість

1 ... 13 14 15 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Демократія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Демократія"