Читати книгу - "12 польських есеїв"

свободи. Первородний гріх уподібнюється забобонові, в якому живуть народи, що перебувають у темряві й страху. І насправді він свідчить про слабкість розуму, від якої страждає людина, нездатна на самостійність. Сьогодні ця слабкість переможена і стара розповідь про вину Адама отримує нове значення – показує відстань між похмурими початками людства та сьогоднішнім поступом.

Позиція Канта, раціоналіста, вихованого в нієтистській атмосфері, творця філософської системи, вплив якої сягне XX сторіччя, підсумовує інтуїції епохи. Кант заявив, що слід поставити межу для знання, аби залишити місце для віри. Всупереч некритичним шанувальникам поступу, він помічає перешкоди, яких ніколи не подолає розум і куди здатна проникнути лише віра. Тільки віра може відповісти на питання, які є для нас життєво важливими: про Бога, душу, надію. Теоретичний розум бепорадний, натомість до відповіді на всі ці питання наближається практичний розум – орган віри в системі філософа. Цей практичний розум ставить людину перед лицем трансценденції й остаточних вироків долі, пов’язуючи їх із моральним законом, що вписаний у саму суть людяності. Людина є людиною настільки, наскільки беззастережно пов’язана моральним законом – ось суть віри. Для Канта вона не обмежується моралізмом: через моральний закон індивід відкриває нескінченність як можливий власний вимір, – але ніби за заслоною, ніби у дзеркалі: в постулаті розуму, в надії. Інстанцією самоподолання на шляху до трансценденції стає індивідуальне сумління. Воно виявляється носієм живого і незнищенного сакруму в часи, коли святість зникає і з політичної влади, і з інституційованих Церков.

5.

Існує документ, що розкриває ставлення до світу, життя, людини, який зазвичай пов’язуємо з просвітницькою ментальністю. Це ще одна полеміка: Вольтера з Паскалем. Вона настільки знаменна, що варто її розглянути. У XXV «Філософському листі» Вольтер розглядає Паскаля як серйозного супротивника, розмова з яким є суттєвим складником просвітницької ідеології: «Мені здається, що взагалі, коли п. Паскаль писав свої “Думки”, він мав намір показати людину в мерзенному світлі. Він заповзявся змалювати всіх нас лихими й нещасними. Насмілюся стати на бік людей, захищаючи їх перед цим славетним мізантропом: ми не є ані такі погані, ані такі нещасні». Далі Вольтер цитує Паскаля: «Без таємниці первородного гріха, найнезрозумілішої з усіх інших, ми незрозумілі самі собі. Людина є незрозумілішою без цієї таємниці, аніж ця таємниця є незрозумілою для людини». На це Вольтер відповідає: «Я дуже добре, без жодної таємниці розумію, ким є людина; я знаю, що вона приходить на світ так, як інші тварини, що самолюбство однаково притаманне всім людям, що воно їм так само потрібне, як п’ять відчуттів; що самолюбство дане нам Богом, щоб ми зберегли своє єство, і релігія дана, щоб ми регулювали власне самолюбство; що наші ідеї є слушними або неслушними, ясними або темними, відповідно до того, чи наші органи є більше чи менше міцними, більше чи менше витонченими, і відповідно до нашої запальності. Людина зовсім не є загадкою, в природі вона цілком на своєму місці – вища від тварин, дарма що подібна до них своїми органами. Як усе, що ми бачимо, вона змішана з добра і зла, втіхи й страждання».[3]

Вольтер знову цитує Паскаля, ніби дивуючись із кожного його слова: «Бачачи сліпоту і злидні людини, ті дивні протиріччя, які відкриваються в її природі, споглядаючи мовчазний всесвіт і людину, позбавлену світла, що не знає, хто її тут помістив, що вона тут має робити і що с шлеться з нею по смерті, сповнююся тривоги, як людина, котру вві сні перенесли на безлюдний і страшний острів, і яка прокидається, не розуміючи, де вона, і не маючи жодної можливості вибратися звідти; і водночас захоплююся, що через такий жалюгідний стан не впадають у відчай».

Вольтер: «Перебуваю тут, тішуся чудовим здоров’ям, маю все, що потрібно для приємного життя, без кохання, скнарості, амбіцій та заздрості; і доки триватиме цей стан, зухвало називатиму себе вельми щасливою людиною. Коли дивлюсь на Париж або Лондон, не бачу жодної причини для розпачу; я бачу місто, зовсім не схоже на безлюдний острів, воно людне, багате, сповнене культури і добрих манер, люди в ньому щасливі настільки, наскільки їм дозволяє людська природа. Чи розумна людина повіситься через те, що не знає, як побачитися віч-на-віч із Богом, або тому, що своїм розумом не може збагнути таємниці Святої Трійці? Так само можна було б упасти у відчай через те, що не маєш крил, або через те, що в тебе лише дві ноги».

І далі: «Навіщо викликати в нас огиду до нашого життя? Наше існування не є таким нещасним, як нас хочуть у цьому переконати. Бачити всесвіт в’язницею, а всіх людей злочинцями, яких чекає страта – це вигадка якогось фанатика. Вірити, що світ є місцем розкошування, де на людину чекає лише насолода, – це маячня якогось сибарита. Вважати, що земля, люди і тварини є тим, ким вони повинні бути в порядку, встановленому Провидінням, – це, як на мене, думка розумної людини».

У цьому тексті вражає те, що це типовий діалог глухих. Полеміст не розуміє слів свого попередника, не усвідомлює ані його позиції, ані його проблематики. Ніби між ними обома відбувся якийсь тектонічний зсув, обрив тяглості, зміна способів мислення. Паскаля визнано фанатиком і мізантропом, а його проблеми вдаваними, народженими з якоїсь суб’єктивної вади зору. Таємниця? – Де, яка? Страждання і розпач? – Через що? Фанатизм віри не може правильно пізнати дійсність, як і приземлений матеріалізм, позиція якого симетрично протилежна. Метафори безмовного всесвіту, безлюдного острова, камери смертників не тільки не промовляють до Вольтера, а й викликають його гнівний протест. Що? Париж? Лондон? Ці столиці культури й знання? Поряд із натуралізацією людини, включенням її у природний лад (у кращому вигляді, ніж тварин, але на тих самих засадах; навіть розум не вважається підставою для вищого статусу), відбувається й протилежний процес: піднесення цивілізації, її осягнень та обіцянок, до звання «спасенної» інстанції, в якій людський рід досягає справжньої самореалізації.

На різних площинах – суспільній (вимога найбільшого щастя для найбільшої кількості індивідів), історіософічній (очікування Третього Царства, яке всі називають Державою свободи або Царством людини), духовно-педагогічній (більше світла) – викристалізовується минущий образ світу, де здійснюється найвище призначення людини. Цей світ уже не визначається етапом хронічної відсутності, що своєю пусткою вимагає понадземного доповнення; у своїй сутності він містить зародки трансценденції, яка його обґрунтовує: в людській душі, в природному законі, в ході історії. Роздвоєння Паскаля незрозуміле для Вольтера, хоч було б зрозумілим (дарма що помилковим) для Канта і Лессінґа. Паскалеве бачення християнства, зосереджене