Читати книгу - "12 польських есеїв"

довкола пережиття пустки (НІЩО) й абсурду, довкола стрибка у віру, який розриває зв’язки зі створінням, не лише незбагненне для ліберального деїзму Вольтера, а й засадничо чуже автономії, пошуку в собі морального закону, на якому відбудовується сенс людяності. Воно чуже також концепції Бога, який іде нам назустріч – до межі духовного розвитку, індивідуального чи колективного.

Сьогодні думка Паскаля є для нас постійним складником людської чутливості, що проявляється в різних культурних контекстах, і ми відчуваємо її, як зонд, що сягає темних глибин віри. У XVIII сторіччі вона могла здаватися одержимою прив’язаністю до дійсності, якої вже не існує. Люди Просвітництва заявляють, а почасти й спричиняють це зникнення. Для них воно означало кінець теократії у політиці, філософії, етиці, у звичайному окресленні цілей людського життя. А оскільки релігія для них становила, в тому чи тому значенні, фундамент існування, то мусила бути переформульована, визволена з принагідних лише пов’язань з минулим і представлена в еволюційній перспективі. Сучасність є лишень одним із її етапів. Результатом інтелектуальної праці людей Просвітництва стало усвідомлення процесу, який почався раніше: вихід Європи з християнської цивілізації. Цей процес не повинен означати загублений християнства десь по дорозі (і XVIII сторіччя це доводить), ідеться лише про інший погляд на нього. Християнство перестає бути цивілізацією й стає релігією, для декого – однією з-поміж багатьох. Воно перестає бути єдиною універсальною нормою і стає фактом: суспільним, історичним, релігійним – і, відповідно, досліджується як факт. Вихід із християнської цивілізації означає, що Одкровення, яке перед тим трактувалося як система координат, що без винятку охоплює всю реальність, поступається місцем іншим, незалежним системам орієнтирів: у пізнанні, політиці, культурі. Отримання незалежності багатьма світськими ділянками, вихід їх поза релігійну орбіту примушує переосмислити і саму релігію, поставлену між світським і святим, переосмислити зв’язок релігійних та позарелігійних елементів у людському житті. Модерністи, власне, і є цим процесом: переосмислення і перетворення спадку по християнській цивілізації. Переосмислення християнства відчувається як умова його живої присутності не лише у Церквах, а й поза ними – у тканині культури.

Отже, Просвітництво ставить перед нами проблему взаємин сакрального і профанного, проблему, яка буде рушієм для модерності. Це делікатна справа, тут розігрується драма між статичним і динамічним баченням релігії. Для Жозефа де Местра, наприклад, позбавлення монархії сакраментальної оболонки, кульмінацією чого стало вбивство короля, означало кінець християнства, кінець світу. Тим часом християнство пережило цю катастрофу, болючішу для інституцій, ніж для віри віруючих. Потім з’явилося чимало фальшивих пророків кінця – щоразу, коли якась сфера відділялася від системи, що перетворювала її у річ, яка перебуває під впливом авторитету Церкви. Просвітники запропонували деякі розв’язки всередині власного мисленнєвого й історичного обрію. Одні почерпнули їх із довколишньої емпірії, погодившись на долання шляху непомітними і повільними кроками, інші проголосили ґрунтовні зміни: світ, що звільниться від помилок минулого. Ще інші відкрили мислення та уяву, прищеплюючи читачам не так доктрину, як регулятивні правила. Просвітники поставили перед індивідом – у філософії й літературі – його образ як комплекс потенцій, котрі слід використати в прямуванні до ліпшого життя. Це ніщо інше як образ Бога в людині – і Руссо, і Кант, і Ґете знали це, хоча спроби відповіді на конфлікт між святим і світським віддаляли їх від традиційних тлумачень.

У цих усебічних пошуках існує спільний ґрунт, який виявиться плідним для наступних сторіч: гідність індивідуума, святість сумління. Через американську та французьку Декларацію прав людини, революційні конвульсії, романтичну екзальтацію ця святість стане основою того, що можна назвати сучасною релігією прав людини – найвищим на сьогодні легатом християнства. Це крихкий матеріально і стійкий духовно фундамент, утримання якого є умовою майбутнього існування нашого світу.

Переклала Зоряна Рибчинська

3

Збіґнєв Герберт

Арль[4]

Матеушові

Тисячі кольорових ліхтарів висять над вулицями і накладають блазенські кольори на голови перехожих. Відчинені двері і вікна наповнені музикою. Площі вирують, мов каруселі. Так, ніби ти потрапив на велетенське свято. Таким видався мені Арль у перший вечір після приїзду.

Я винайняв кімнатку на останньому поверсі в готелі навпроти Музею Реату, на вулиці вузькій і бездонній, мов колодязь. Спати було неможливо. То був не гамір, а безперервний рух міста.

Я пішов на бульвари у напрямку Рони. «Швидка річко, ти з’являєшся з гір, пересуваєш довкола себе ночі і дні, і моє бажання туди, куди веде тебе природа, а мене – кохання». Так співав Петрарка. Рона – і справді потужна річка. Темна й важка, як буйвол. Світла провансальська ніч, холодна, але з потаємним жаром на своєму піку. Повертаюся до середмістя, слідами голосів і музики. Як описати місто, яке складається не з каміння, а з тіла? Воно має теплу, волову шкіру і пульс зв’язаного звіра.

П’ю вино Côte du Rhône у Café de l’Alcazar. Тільки кольорова репродукція над стійкою бару нагадує мені, що це місце зображене на відомій картині Ван Ґоґа «Нічна кав’ярня», і що він сам жив тут у 1888 році, коли приїхав до Провансу, щоб здобути блакить, яскравішу за небесну, і жовтизну, яка блищить сильніше, ніж сонце. Чи його пам’ятають тут? Чи живий ще хтось, хто бачив його на власні очі?

Бармен неохоче відповідає, що тут є один pauvre viellard, старожил, який може щось розповісти про Ван Ґоґа. Але саме тепер цього чоловіка немає, він буває тут зазвичай опівдні і любить американські цигарки.

Так я почав вивчати Арль не від греків і римлян, а від fin de siede.

Наступного дня мені показали у Café de l’Alcazar цього старожила. Спертий на ціпок, поклавши бороду на сплетені долоні, він дрімав над склянкою вина.

– Мені казали, що ви знали Ван Ґоґа.

– Знав, знав. А ви хто? Студент чи газетяр?

– Студент.

Я розумію, що сказав дурницю, бо старий закриває очі й перестає мною цікавитися. Витягаю американські цигарки. Наживка подіяла. Старий із задоволенням затягується димом, випиває вино й уважно дивиться на мене.

– Ви цікавитеся Ван Ґоґом?

– Дуже.

– Навіщо?

– Він був великим художником.

– Так говорять. Я не бачив жодної його картини.

Він стукає кістлявим пальцем об порожню склянку, і я слухняно її наповнюю.

– Отже, Ван Ґоґ. Він уже помер.

– Але ви його знали.

– Хто там