Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

коли писав записку, принаймні так повідомила мені моя служниця.

– Це правда, – сказала Ґрізельда. – Схоже, він саме писав цидулку, у якій повідомляв, що більше чекати не може. Цидулка була датована цифрою 6:20, а годинник на столі був перекинутий і зупинився о 6:22, і саме над цим ми з Леном щойно сушили голови в цілковитому нерозумінні.

Вона пояснила, що ми маємо звичку ставити стрілки годинника на чверть години вперед.

– Дуже дивно, – сказала міс Марпл. – Справді дуже дивно. Але сама записка викликає в мене ще більший подив. Я хочу сказати…

Вона замовкла й розглянулася навкруги. Летиція Протеро стояла за вікном. Вона увійшла, кивнувши нам головою і промурмотівши:

– Доброго ранку.

Вона з розгону опустилася в крісло й сказала більш схвильованим тоном, аніж зазвичай:

– Я чула, вони заарештували Лоренса.

– Так, – сказала Ґрізельда. – Це стало для нас великим шоком.

– Я ніколи не думала, що хтось уб’є батька, – сказала Летиція. Вона вочевидь пишалася тим, що не висловлює ані горя, ані будь-яких людських почуттів. – Хоча чимало людей хотіли б його пристукнути, я в цьому не сумніваюся. Були часи, коли мені хотілося зробити це самій.

– Ти не хочеш чогось поїсти або випити, Летиціє? – запитала Ґрізельда.

– Ні, дякую. Я прийшла тільки довідатися – чи не тут я залишила свого маленького жовтого берета. Думаю, я забула його вчора в кабінеті.

– Якщо ти його забула, то він досі там, – сказала Ґрізельда. – Мері ніколи нічого не прибирає.

– Я піду подивлюся, – сказала Летиція, підводячись на ноги. – Пробачте, що потурбувала вас, але я маю звичай забувати все, що ношу на голові.

– Боюся, ви не зможете зараз його забрати, – сказав я. – Інспектор Слек замкнув кабінет.

– О, який зануда! А ми не зможемо проникнути туди через засклені двері?

– Боюся, ні. Вони замкнені зсередини. Але ж, Летиціє, жовтий берет навряд чи личитиме вам за тих обставин, які склалися.

– Ви маєте на увазі жалобу й усе таке? Я не стану клопотати собі голову через траур. Я думаю, це напрочуд архаїчний звичай. Прикро, що так сталося з Лоренсом, атож, дуже прикро.

Вона підвелася на ноги і стояла, неуважно хмурячись.

– Я думаю, усе сталося через мене та через мій купальний костюм. Така дурна вийшла історія…

Ґрізельда розкрила рота й хотіла щось сказати, але з якихось лише їй відомих міркувань знову його закрила.

Дивна усмішка скривила губи Летиції.

– Я гадаю, мені треба піти додому й повідомити Анну про арешт Лоренса, – сказала вона лагідним тоном.

Вона пішла. Ґрізельда обернулася до міс Марпл.

– Чому ви наступили мені на ногу?

Стара дама усміхнулася.

– Мені здалося, ви хотіли щось сказати, моя люба. А часто буває ліпше дозволити, щоб події розвивалися самі собою. Навряд чи ви розумієте, що ця дитина далеко не така неуважна й безневинна, яку вдає із себе. Вона має дуже чіткі ідеї й діє так, як вони підказують.

Мері гучно постукала у двері їдальні й відразу увійшла.

– Що там сталося? – запитала Ґрізельда. – І пора тобі вже запам’ятати, Мері, що у двері стукати не слід. Я вже не раз казала тобі про це.

– Я подумала, ви, можливо, чимось надто заклопотані, – сказала Мері. – Прийшов полковник Мелчет. Хоче поговорити з хазяїном.

Полковник Мелчет – головний констебль нашого графства. Я відразу підвівся на ноги.

– Я не наважилася залишити його в холі, тому провела до вітальні, – провадила Мері. – Прибрати зі столу?

– Ні, поки що не треба, – сказала Ґрізельда. – Я подзвоню.

Розділ сьомий

Полковник Мелчет був невисоким елегантним чоловічком, що мав дивну манеру раптово й несподівано форкати носом. У нього було руде волосся й досить гострі блакитні очі.

– Доброго ранку, панотче, – сказав він. – Прикра історія, чи не так? Бідолашний старий Протеро. Хоч не скажу, що він подобався мені. Звісно, не подобався, та й нікому він не подобався. Для вас він теж становив проблему. Сподіваюся, ваша дружина не вельми переживає?

Я сказав, що дружина пережила цей випадок як годиться.

– От і гаразд. Не велика радість, коли у вашому домі когось убивають. Мушу зізнатися, молодий Реддінґ мене здивував, учворивши те, що він учворив. Ніякої пошани до чужих почуттів.

Невтримне бажання зареготати охопило мене, але полковник Мелчет, схоже, не бачив нічого дивного в тому, що вбивця повинен зважати на почуття людей, які його оточують, і я стримався.

– Мушу зізнатися, я був трохи розгублений, коли почув, що той хлопець прийшов до поліції і зізнався в убивстві, – провадив полковник Мелчет, опускаючись на стілець.

– Як це, власне, сталося?

– Учора, близько десятої вечора. Хлопець забіг до відділка, кинув на стіл пістолет і заявив: «Ось я перед вами. Я це зробив». Десь приблизно так.

– Він якось пояснив мотив свого вчинку?

– Майже ні. Його, звісно, попередили про відповідальність за надання неправдивих відомостей. Але він тільки засміявся. Сказав, що він прийшов побачитися з вами й застав у вас Протеро. Вони посварилися, і він застрелив його. Не став розповідати про те, чому між ними виникла сварка. Послухайте-но мене, Клемент, – лише між нами двома, – вам щось про це відомо? До мене дійшли чутки про те, ніби йому було заборонено приходити в дім, і все таке. У чому була річ – він звабив його дочку чи щось інше? Ми не хочемо залучати дівчину більшою мірою, аніж це буде потрібно для прояснення справи. То в чому була проблема?

– Дівчина тут зовсім ні до чого, – сказав я. – Повірте мені, це було щось зовсім інше, але поки що я не можу сказати більше на цьому етапі розслідування.

Він кивнув головою й підвівся на ноги.

– Я радий це чути. Адже чого лишень не базікають. У нашій частині світу існує надто багато жінок. Гаразд, я мушу йти. Мені треба побачитися з Гейдоком. Він одержав кілька викликів, але тепер він уже має бути вдома. Не стану від вас приховувати, мені шкода, що таке сталося з Реддінґом. Він завжди здавався мені дуже пристойним молодиком. Можливо, вони придумають якесь виправдання для нього. Тяжкі спогади про війну, контузія від снарядного вибуху чи щось подібне. Якщо не знайдеться якийсь інший адекватний мотив. Ну, мені пора йти. Ви хочете піти зі мною?

Я сказав, що дуже хочу, і ми вийшли з дому разом.

Будинок Гейдока стоїть поруч із моїм. Його слуга сказав, що доктор щойно прийшов, і провів нас до їдальні, де Гейдок уже сидів перед тарілкою з яєшнею й беконом, над якою клубочилася пара. Він привітав мене дружнім кивком голови.

– На жаль, мені довелося негайно їхати. Термінові пологи. Більшу частину ночі я присвятив вашій справі. Я дістав для вас кулю.

Він посунув по столу невеличку коробку. Мелчет роздивився кулю.

– Нуль двадцять п’ять?

Гейдок кивнув головою.

– Я прибережу технічні деталі для розслідування, – сказав він. – Зараз вам треба знати тільки те, що смерть була миттєвою. Дурний молодик, навіщо йому було вбивати старого? Але надзвичайно дивно, що ніхто не почув пострілу.

– Так, – погодився Мелчет. – Це й мене дуже дивує.

– Вікно кухні виходить на протилежний