Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

бік дому, – сказав я. – Якщо двері кабінету, двері до буфетної і двері до кухні зачинені, я сумніваюся, що можна було б щось почути, до того ж у домі не було нікого, крім служниці.

– Гм… – сказав Мелчет. – Це дивує однаково. Я себе запитую, чи стара леді – як пак її звуть – міс Марпл нічого не почула. Скляні двері до кабінету були відчинені.

– Може, вона й почула, – сказав Гейдок.

– Не думаю, – відповів я. – Вона щойно до нас приходила й нічого про це не згадала, а вона, безперечно, згадала б, якби їй було що розповісти.

– Вона могла почути звук пострілу й не звернути на нього уваги – подумала б, що то вихлоп автомобіля.

Мене вразило, що сьогодні Гейдок набагато веселіший і добродушніший, ніж учора. Він здавався чоловіком, який намагається приборкати свій надзвичайно добрий настрій.

– А що, як пістолет був із глушником? – запитав він. – Це цілком імовірно. Тоді ніхто нічого не почув би.

Мелчет похитав головою.

– Слек нічого подібного не знайшов і звернувся з таким запитанням до Реддінґа, і Реддінґ спочатку взагалі не зрозумів, про що йдеться, а потім категорично заперечив, що користувався чимось подібним. І я думаю, йому цілком можна повірити, адже він не мав ніякої причини брехати.

– А таки й справді не мав, от бідолаха.

– Клятий молодий йолоп, – сказав полковник Мелчет. – Пробачте мені за грубість, Клемент. Але він таки справді йолоп. Я не можу звикнути до того, щоб уявити його в ролі вбивці.

– Він мав якийсь мотив? – запитав Гейдок, зробивши останній ковток кави й відсунувши свій стілець.

– Він сказав, вони посварилися, він скипів і сам не знає, як вистрелив у полковника.

– Сподівається, йому це зарахують як ненавмисне вбивство, так? – лікар похитав головою. – Така гіпотеза не тримається купи. Він підкрався до полковника ззаду, коли той писав цидулку, і вистрелив йому в голову. Хіба це схоже на сварку?

– Та він просто не мав часу для сварки, – сказав я, пригадавши слова міс Марпл. – Він би витратив весь свій час для того, щоб підкрастися до нього, застрелити його, перевести стрілки годинника назад на 6:20 і вибігти з дому. Я ніколи не забуду його обличчя, коли я зустрів його вже за хвірткою й коли він мені сказав: «То ви хочете побачити Протеро – о, зараз ви побачите його, не сумнівайтеся!» Така дивна поведінка сама собою мала вселити мені підозру про те, що відбулося в домі лише кілька хвилин тому.

Гейдок витріщився на мене.

– Що, ви думаєте, могло там відбутися лише кілька хвилин тому? Коли, на вашу думку, Реддінґ застрелив його?

– За кілька хвилин до того, як я підійшов до дому.

Лікар похитав головою.

– Неможливо. Ніяк неможливо. Він був мертвий набагато довше, ніж ви припускаєте.

– Але ж, чоловіче! – вигукнув полковник Мелчет, – ви самі сказали, що півгодини – приблизна оцінка.

– Півгодини, тридцять п’ять хвилин, двадцять п’ять хвилин, навіть двадцять хвилин – можливо, але менше ніяк. У такому разі тіло було б іще тепле, коли я добувся до нього.

Ми витріщилися один на одного. Обличчя Гейдока змінилося. Воно раптом посіріло й постаріло. Я не міг збагнути, чому воно так змінилося.

– Але подумайте, Гейдок. – Полковник віднайшов свій голос. – Якщо Реддінґ визнає, що застрелив його за чверть до сьомої…

Гейдок підхопився на ноги.

– Я вам кажу, це неможливо! – з люттю викрикнув він. – Якщо Реддінґ каже, що вбив Протеро за чверть до сьомої, то Реддінґ бреше. Нехай котиться все до біса, я лікар і я знаю. Кров у нього вже почала згортатися.

– Якщо Реддінґ бреше… – почав Мелчет.

Він замовк і похитав головою.

– Ліпше ходімо до відділка й поговорімо з ним, – сказав він.

Розділ восьмий

Ми йшли майже мовчки до поліційного відділка. Гейдок трохи відстав і прошепотів до мене:

– Ви знаєте, мені це не подобається. Зовсім не подобається. Тут є щось таке, чого ми не розуміємо.

Він здавався вкрай стурбованим і збитим із пантелику.

Інспектор Слек був у відділку, і незабаром ми опинилися віч-на-віч із Лоренсом Реддінґом.

Він був блідий і напружений, проте цілком стриманий. «Чудово стриманий, – подумав я, – зважаючи на обставини». Мелчет форкав і мугикав, вочевидь нервуючи.

– Послухайте-но мене, Реддінґ, – сказав він. – Я так розумію, ви тут зробили зізнання інспекторові Слеку. Ви зізналися, що прийшли в церковний дім приблизно о чверть за сьому, зустріли там Протеро, посварилися з ним, застрелили його й пішли звідти геть. Я не зачитую ваше зізнання, але переказав вам його суть.

– Так.

– Я хочу поставити вам кілька запитань. Вам уже сказали, що ви можете не відповідати на них, якщо не захочете, без свого адвоката…

Лоренс урвав йому промову:

– Мені немає чого приховувати. Я вбив Протеро.

– Он як! Гаразд, – форкнув Мелчет. – Звідки ви взяли пістолет?

Лоренс завагався.

– Він був у моїй кишені.

– Ви взяли його до церковного дому?

– Атож.

– Навіщо?

– Я завжди ношу його із собою.

Він трохи завагався, перед тим як відповісти, і я був абсолютно переконаний, що він сказав неправду.

– Навіщо ви відвели назад стрілки годинника?

– Стрілки годинника?

Він здавався спантеличеним.

– Так, стрілки показували 6:22.

Вираз страху промайнув на його обличчі.

– А, он ви про що. Так, я змінив час на годиннику.

Несподівано озвався Гейдок:

– Де ви застрелили полковника Протеро?

– У кабінеті церковного дому.

– І в яку частину його тіла ви стріляли?

– Думаю, що в голову. Атож, у голову.

– Ви не зовсім у цьому переконані?

– Якщо ви знаєте, то я не розумію, навіщо запитуєте мене.

Це була не вельми впевнена спроба викрутитися. За дверима почулося шарудіння кроків. Увійшов констебль без шолома з листом у руці.

– Лист для вікарія. На конверті написано, що це дуже термінове повідомлення.

Я розірвав конверта й прочитав:

Благаю, прошу вас, прийдіть до мене. Я не знаю, що мені робити. Те, що сталося, надто жахливо. Я хочу комусь розповісти. Будь ласка, приходьте негайно й приведіть із собою, кого захочете.

Анна Протеро.

Я подивився на Мелчета значущим поглядом. Він зрозумів мій натяк. Ми всі вийшли. Глянувши через плече, я побачив краєчок обличчя Лоренса Реддінґа. Його очі були прикуті до клаптика паперу в моїй руці, і мені навряд чи коли доводилося бачити вираз такого жахливого болю й розпачу на людському обличчі.

Я пригадав, як Анна Протеро, сидячи на моїй канапі, сказала: «Я жінка, доведена до повного розпачу», – і серце мені боляче стислося: тепер я побачив можливу причину героїчного самозвинувачення Лоренса Реддінґа.

– Ви маєте якісь відомості про пересування Реддінґа раніше, протягом дня? – запитав Мелчет, звертаючись до Слека. – Чи є якісь підстави вважати, що він застрелив Протеро раніше, ніж він каже? З’ясуйте це, гаразд?

Він обернувся до мене, і я мовчки подав йому листа від Анни Протеро. Він прочитав його й здивовано випнув губи. Потім обернувся до мене із запитанням у погляді.

– Це те саме, на що ви натякали сьогодні вранці?

– Так. Я тоді не був переконаний, що повинен розповісти про це. Тепер я знаю, що це мій обов’язок.

І я розповів йому