Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

мене є час розповісти ту історію, звичайно, якщо ви маєте бажання її почути?

– Будь ласка, розкажіть, – тихо вимовив доктор.

– Я вражений, – сказав канонік. – Вражений.

Сер Джордж Дюран усівся так, наче готовий дуже уважно слухати.

– Моє ім’я, джентльмени, – почав їхній дивний попутник, – Рауль Летардо. Ви щойно згадували англійську леді, міс Слейтер, яка любилась у благодійності. Я народився в тому рибальському селищі в Бретані, і, коли мої батьки загинули в залізничній аварії, саме міс Слейтер прийшла на допомогу й урятувала мене від того, що у вас в Англії називають робітничим домом. Під її опікою було близько двадцяти дітей, дівчаток та хлопчиків. Поміж них були і Фелісія Болт, і Аннетт Рейвел. Якщо мені не вдасться описати для вас особистість Аннетт, джентльмени, то вам нічого не зрозуміти. Вона була дитиною матері, яку називають «fille de joie»[4] і яка померла від сухот, покинута своїм коханцем. Мати була танцівницею, і Аннетт також прагнула танцювати. Коли я її побачив уперше, їй було одинадцять років, пуголовок з глумливим і промовистим поглядом невперемінно, маленьке створіння, сповнене полум’ям і життям. І одразу, так, одразу вона зробила мене своїм рабом. Було так: «Раулю, зроби це для мене», «Раулю, зроби те для мене». А я… я підкорювався. Я її вже обожнював, і вона про це знала.

Ми разом ходили до берега, нас троє, бо Фелісія також ходила з нами. І там Аннетт скидала своє взуття та панчішки й танцювала на піску. І потім, коли, знесилена, падала додолу, вона розповідала про те, що мріяла робити та ким стати.

– Побачите, я стану славетною. Так, надзвичайно славетною. Я матиму сотні й тисячі шовкових панчіх, із найкращого шовку. І я мешкатиму в шикарних апартаментах. Усі мої коханці будуть молодими, красивими й багатими. І коли я танцюватиму, увесь Париж приходитиме подивитись на мене. Вони кричатимуть, і пищатимуть, і верещатимуть, і божеволітимуть від моїх танців. А зимою я не танцюватиму. Поїду на південь, до сонця. Туди, де вілли з апельсиновими деревами. Я з’їм один плід. Лежатиму під сонцем на шовкових подушках і їстиму апельсини. Щодо тебе, Раулю, я тебе ніколи не забуду, якою б багатою чи славетною не стала. Я захищатиму тебе й допоможу з кар’єрою. А Фелісія стане моєю покоївкою… хоча ні, у неї такі незграбні руки. Глянь на них, які вони великі та грубі.

Фелісія на це дуже сердилась. Та Аннетт продовжувала її дражнити:

– Вона так схожа на справжню леді: така елегантна, така витончена. Замаскована принцеса… ха-ха.

– Мої батько і мати були одружені, а це вже більше, ніж ти можеш сказати про своїх, – злісно огризалася Фелісія.

– Так, і твій батько вбив твою матір. Як мило бути дочкою вбивці.

– Твій батько покинув твою матір гнити, – не зупинялася Фелісія.

– А, так, – замислювалась Аннетт. – Pauvre Maman[5]. Потрібно бути сильним і здоровим. Це найважливіше: сильним і здоровим.

– Я сильна, наче кінь, – хвалилася Фелісія.

І вона насправді була сильною, удвічі міцнішою за будь-яку дівчину в притулку. І ніколи не хворіла.

Та вона була дурненькою, самі розумієте, дурною, як дикий звір. Мене часто цікавило, чому Фелісія так переслідувала Аннетт. Вона була наче зачарована. Деколи, гадаю, вона справді ненавиділа Аннетт, адже та погано до неї ставилася: знущалася над бідолахою через її повільність і тупість, цькувала її перед іншими. Я бачив, як Фелісія полотніла від злості. Інколи мені здавалось, що вона стисне свої пальці навколо шиї Аннетт і витрясе з неї душу. У неї не вистачало інтелекту, щоб відповісти на глузування суперниці, але з часом вона зрозуміла, що один випад завжди діяв, зрозуміла (те, що я завжди знав), що Аннетт заздрила її міцній статурі, та інстинктивно била в уразливе місце броні свого ворога.

Одного дня до мене підійшла дуже радісна Аннетт.

– Раулю, – сказала вона, – сьогодні посміємось над тією дурепою Фелісією. Помремо від сміху.

– Що ти вигадала?

– Ходімо за той хлівчик, і я тобі розповім.

Було схоже на те, що Аннетт десь дістала якусь книгу. Частину тексту вона навіть не зрозуміла, і справді, книга була занадто складною для неї. То були ранні дослідження з гіпнозу.

– Тут ідеться про яскравий предмет. Мідна ручка від мого ліжка відкручується. Я змусила Фелісію дивитися на неї вчора ввечері. «Дивись просто на неї, – сказала, – не відводь очей». А потім я нею покрутила. Раулю, мені стало моторошно. Її очі мали вигляд такий дивний, такий дивний. «Фелісіє, завжди робитимеш те, що я тобі скажу», – мовила я до неї. «Завжди робитиму те, що ти мені скажеш, Аннетт», – відповіла вона. А потім… потім я кажу: «Завтра принесеш сальну свічку на ігровий майданчик о дванадцятій годині та почнеш її їсти. І якщо хтось запитає, скажеш, що це найсмачніше galette, яке ти коли-небудь смакувала». О, Раулю! Ти тільки уяви.

– Але вона ніколи такого не зробить, – запротестував я.

– Так написано в книжці. Не те щоб я дуже вірила цьому… проте, о! Раулю, якщо те, про що там ідеться, – правда, то ми добряче розважимось!

Я також уважав таку вигадку дуже смішною. Ми розповіли про це нашим друзям, і о дванадцятій усі були на гральному майданчику. Пунктуальна до хвилини, там же з’явилася Фелісія зі шматком свічки в руці. Чи повірите ви мені, мсьє, що вона почала урочисто її гризти? Ми всі були просто в істериці! Час від часу хтось із дітей підходив до неї й так офіційно запитував: «Ти там щось добреньке їси, Фелісіє, еге ж?» А вона відповідала: «Авжеж, це найсмачніше galette, яке я коли-небудь пробувала». І тоді ми просто падали додолу зо сміху. Ми так голосно сміялись, що той галас, здавалося, розбудив Фелісію, і вона зрозуміла, що робить. Дівчина здивовано блимнула очима, глянула на свічку, потім на нас. Провела рукою по чолу.

– А що я тут роблю? – пробурмотіла вона.

– Ти свічку їси, – закричали ми.

– Я змусила тебе це робити. Я змусила тебе це робити, – репетувала Аннетт, пританцьовуючи.

Фелісія лише дивилася на все якийсь час. Потім повільно підійшла до Аннетт.

– То це ти… ти зробила з мене посміховисько? Я, здається, згадую. Ах! Я вб’ю тебе за це.

Вона говорила тихим голосом, проте Аннетт раптом відскочила від неї й сховалася за мою спину.

– Порятуй мене, Раулю! Я боюся Фелісії. То був лише жарт, Фелісіє. Лише жарт.

– Мені такі жарти не подобаються, – мовила та. – Зрозуміло? Ненавиджу тебе. Ненавиджу вас усіх.

Раптом вона заплакала й подалась геть.