Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"

потребують постійної корекції, внаслідок впливу на них:

1) гравітації та магнітного поля;

2) «сонячного вітру» для високоорбітальних супутників та атмосферного гальмування для низькоорбітальних;

3) власної інерції, котра утворилась внаслідок маневрів.

Що точніше утримуєш супутник на заданій траєкторії, то точніші будуть дані й чистіший сервіс. Саме тому GPS працює, мов годинник, а його російський аналог ГЛОНАСС — тільки при хорошій погоді і по непарних днях.

Узагалі, якщо порівняти, то ми намагаємось утримувати супутники в коридорі радіусом приблизно кількасот метрів (у кожного супутника свої індивідуально допустимі параметри відхилення). А росіяни, за нашими спостереженнями, літають у «трубах» діаметром кілька кілометрів.

Порівняйте — кількасот метрів і кілька кілометрів. Так і власний супутник загубити можна.

Тоді, 2009 року, Iridium загалом мав 72 супутники, тож за кілька годин їх було переорієнтовано так, щоб у клієнтів, які в результаті аварії опинилися в «глухій зоні», знову з’явився зв’язок.

Тепер НАСА постійно спостерігає за двома хмарами, що утворилися після катастрофи. Ніколас Джонсон, який займається проблемою космічного сміття в Центрі Джонсона у Г’юстоні, стверджує, що прямої загрози для МКС ці хмари не несуть, оскільки орбіта МКС пролягає значно нижче, на висоті приблизно 220 миль (354 кілометри).

Однак з часом хмари мають тенденції до зниження, а це вже небезпечно.

Наприклад, у січні 2012 року МКС довелося відводити в сторону, щоб уникнути зіткнення з великим уламком од тієї аварії. Залізяка мала пройти всього за кілометр од станції.

Коли ми отримуємо кейс на корекцію, то в ньому вказано всі небезпеки, що можуть очікувати сателіт або космічний корабель у нашому секторі. Ці дані дає нам Центр Стратегічного командування США. Франческа обробляє дані і вираховує міру небезпеки. Потім ми вираховуємо поточну траєкторію, диферент, і повертаємо супутник, зонд чи корабель на місце.

І це все заради того, щоб не допустити лиха, що сталося за п’ять хвилин до полудня 10 лютого 2009 року.

* * *

Франческа вкрала сандвіч.

Великий шестидюймовий сандвіч з сиром проволоне, з італійською шинкою, капіколою, пепероні і зеленим перцем.

Ну, як украла. По дорозі на роботу напарниця заїхала на заправку біля нашої бази. Там є маленький магазинчик. Дівчина взяла з холодильника готовий сандвіч, а потім їй зателефонувала мама, бо переживала, як дочка доїхала до роботи через снігову бурю, що пройшла в нас напередодні. Франческа заговорилась (а це хвилин на десять) і забула заплатити за сандвіч. Так і вийшла з магазину. Оговталась тільки на базі, коли принесла сандвіч у наш кабінет.

— От зараза.

— І тобі доброго ранку, Франческо!

— Я вкрала сандвіч.

— Дивно, чому не піцу?

— Дурень!

— А ти не знала?

— Я серйозно. Що робити?

— З’їж. Знищ докази. А потім повернись у магазин і прибери свідків. Можна висадити магазин у повітря, якщо там раптом камери.

— Джорджіо, — Франческа підняла на мене очі. Очі були повні сліз. — Я злодійка.

Найважче в роботі з Чессіною — адекватно реагувати на її настрій. Мені, чесно зізнаюся, це не завжди вдається.

Вона часто може вибухнути сміхом на цілком серйозні речі. Якось я був у розпачі, бо провалив екзамен з фізики космосу. Навіть суворий професор Рассел мене втішав, і полковник також. А Франческа дражнилася з мене години дві. «Ти схожий на ображену панду!» — іржала моя дорога напарниця, впевнена, між іншим, що з чуттям гумору в неї все гаразд.

А інколи вона може розплакатися через невинний жарт. Наприклад, як зараз.

— Омайґад, Франческо, це всього-на-всього нещасний сандвіч! З’їж його і заспокойся! Збережи штрих-код, у перерві з’їздиш і заплатиш. Теж мені проблема, блін! У нас купа роботи, зберись!

Оскільки вчора НАСА через бурю скасувало всі корекції з нашої бази, то сьогодні на орбітах був щільний трафік. Аж до першої перерви в командному центрі було чути тільки попискування приладів, шурхіт етеру, переговори Сі-Ті з Г’юстоном, короткі команди офіцера Баррела та зауваження професора.

Франческа мовчала.

Це помітили всі. На запитання «чи все в тебе ОК?» дівчина кивала головою і, закусивши нижню губу, мовчала. На запитальні погляди в мій бік я тільки знизував плечима.

Перед першою перервою я нарешті спитав:

— Ти через сандвіч переживаєш?

— Угу.

— Де він?

— Я його з’їла.

Тепер уже мені довелося закусити губу, щоб не засміятися.

— Штрих-код зберегла?

— Угу.

— Поїдь у магазин і заплати. Вони тебе ще й похвалять за чесність.

— Джорджіо, я не можу.

— ???

— Мені соромно.

Патологічна чесність у Франчески йде по життю пліч-о-пліч з гіпертрофованим почуттям провини — це одна з її яскравих рис. Коли кілька тижнів тому вона розбила бейсбольним м’ячем вікно в командному центрі, її перша реакція була цілком природна — сховати м’яч і вдати, ніби так усе й було. Скло розлетілося само, ага. Але це була тільки перша реакція переляканого підлітка. Звісно, що Франческа так ніколи б не вчинила. Але замість піти й одразу доповісти, напарниця влаштувала б цілу трагедію із заламуванням рук, слізьми, стражданням і докорами сумління. Поки хтось сміливіший не візьме цю місію на себе. Я був уже тренований. Я знав, що як негайно щось не зроблю, то до кінця робочого дня буду змушений спостерігати за шекспірівською трагедією, стражданнями маленького Володі Ульянова над розбитою вазою і переживаннями Джорджа Вашингтона, що поранив сокиркою вишеньку в саду.

— Давай сюди той довбаний штрих-код!

У магазинчику було тепло й сонячно, тихо грала моя улюблена хвиля «Класичний рок зі Спрінґфілда». Касир, худенький темношкірий хлопчак, дрімав.

— Привіт, як справи? — привітався я і простяг стаканчик з кавою.

— Привіт! Усе нормально, дякую! Чудова погода, от тільки на дорогах гівняно!

Я згадав, як сьогодні їхав на роботу, і здригнувся.

— На дорогах і справді гівняно. Хоч зараз уже краще, ніж перед шостою ранку! — я простяг йому бар-код од сандвіча. — Хочу заплатити й за це.

— Ха. Старий, ти сам сандвіч загубив! — засміявся хлопчина.

— Я його з’їв, — безсоромно збрехав я.

— Камон, старий, ти щойно зайшов!

— Я його раніше взяв.

— Коли?

— Сьогодні зранку.

— Хм. Ми відкриті тільки три години, і за весь час у мене було всього з десяток покупців. І тебе серед них не було, старий! — усміхався хлопець. — А он ту дівчину, що ховається за стелажем, я бачив!

Франческа, яка вдавала, ніби вона тут не зі мною, ховалася за стелажем із напоями.

— Франческо, тебе викрили!

Дівчина вийшла з-за стелажа червона, мов томат.

— Як сандвіч? Смачний, нє? Я сьогодні сам робив! — хлопчина узяв у мене штрих-код і пікнув сканером. — З вас шість доларів десять центів разом з кавою.

— Дякую!

Ми сіли в машину. На Франческу гірко було дивитись.

— Дякую, ти мене врятував.

— Ой, блін, перестань.

— Я винна тобі гроші.

— Купиш мені сандвіч.

— І каву.

— Репутація дорожча за каву! — невдало й невчасно пожартував я.

— Я щось придумаю, — тихо промовила дівчина.

— Блін, Чессіно, та я жартую!!!

Франческа ще плакала, але вже всміхалася.

Була сонячна п’ятниця.

* * *

У дитинстві Франческа була «нестерпною збитошницею».

Її старший брат Патріціо якось сказав мені, що хоч він мені й співчуває з приводу того, що його сестру дали мені в напарниці, та все ж, на моє щастя, я познайомився вже з дорослим варіантом Франчески. Бо ще років десять тому дівчина зводила з розуму всю їхню велику сицилійську сімейку.

Патріціо — найстарший з дітей. Крім нього, є ще середній син Леон і молодший — Мауріціо.

Патріціо — адвокат, має приватну