Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

190
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 176
Перейти на сторінку:
читалося в погляді) перейматися справами інших людей. Те, що він не зумів як слід мене оцінити, зачепило за живе. Але такі прикрощі завжди додавали енергії. І те, що я згодом здобув стільки визначних заслуг, сталося тому, що зробив належні висновки із такого нехтування. Я мстився за себе, досягаючи успіху. Тому багато чим завдячував Сьюелу, і з мого боку було невдячністю — купу років потому, коли прочитав у чиказькій газеті, що він помер, — сказати, потягуючи віскі: «Деяким людям смерть іде на користь». Пригадав тоді й уїдливий дотеп, що я поділився ним із Гумбольдтом, коли ми йшли на поїзд до Принстона. Люди помирають, і ті прикрі речі, що я про них говорив, повертаються, щоби причепитися до мене. Що я там казав про апатію? Павло з Тарсу[63] пробудився дорогою до Дамаска, але Сьюел із Принстона забувся би на ній іще міцнішим сном. Такий от сенс вклав я тоді в свої лихі слова. Визнаю, що тепер жалкую про них. Щодо цієї співбесіди я ще мушу додати, що не треба було дозволяти Деммі вмовити мене вбрати темно-сірий костюм із пристібним комірцем, трикотажну бордову краватку й бордові туфлі з кордовської шкіри — наче я чистісінький принстонець.

Хай там як, а невдовзі по тому, як я прочитав некролог Сьюела в «Чикаґо Дейлі Ньюс», опершись на кухонну стійку зі склянкою віскі й канапкою з маринованим оселедцем о четвертій годині дня, Гумбольдт, якого вже не було на світі п’ять чи шість років, знову повернувся в моє життя. Він зайшов із лівого флангу. Не скажу достеменно, коли це було. Тоді я саме почав легковажити часом — симптом того, що мене дедалі більше поглинали важливіші питання.

* * *

А тепер сьогодення. Інший бік життя — цілком сучасний.

Це сталося в Чикаґо, до того ж не так давно. Якогось грудневого ранку я вийшов з дому на зустріч із Мурром, своїм радником з питань фінансової звітності. На вулиці виявив, що на мій «мерседес-бенц» уночі вчинили напад. Не хочу сказати, що його вдарив і подряпав якийсь необачний чи п’яний водій, який утік, не залишивши під «двірником» записки. Зовсім ні. Мою машину розтрощили цілковито, як я припускаю — бейсбольними битками. Цю елітну машину — нехай не нову, але три роки тому вона коштувала вісімнадцять тисяч доларів — розтовкли з незбагненною люттю. Незбагненною навіть в естетичному сенсі, бо ці «мерседеси-купе» — прекрасні, особливо сріблясто-сірі. Мій дорогий приятель Джордж Свібел якось навіть захоплено, хоч із домішкою гіркоти, зауважив: «Убивати євреїв і виготовляти машини — це те, на чому німці й справді розуміються».

Напад на машину був для мене болючим ще й у соціологічному сенсі, бо завжди був упевнений, що хулігани теж поважають красиві автомобілі. Нещодавно в лагуні Вашинґтон-парку втопили машину. В багажнику знайшли чоловіка, який намагався вибратися звідти за допомогою інструментів для заміни коліс. Вочевидь, він став жертвою грабіжників, які вирішили його втопити, щоб позбутися свідка. Пам’ятаю, що я подумав тоді: «Це було всього лише “шевроле”. Вони б ніколи не зробили такого з “мерседесом 280-SL”». Я сказав своїй подрузі Ренаті, що мене можуть зарізати чи затоптати на залізничній платформі, але моїй машині ніколи не завдадуть шкоди.

Тому того ранку я, як психолог-урбаніст, зазнав поразки. Визнав, що це була ніяка не психологія, а хизування чи, можливо, захисна магія. Я знав: у великому американському місті треба мати міцні паски безпеки і критичну масу байдужості. Теорії теж дуже корисні для творення такого захисту. Хай там як, а треба відгородитися від хвилювань. І от тепер я провалився в ідіотське пекло. Мою елегантну машину, мою блискучу срібну супницю на колесах, що я її взагалі не збирався купувати, — людина з таким хитким становищем, як у мене, навряд чи може водити такий скарб — було розтрощено. Цілковито! Делікатний дах із його розсувною панеллю, крила, капот, багажник, дверцята, замки, фари, навіть вишукана емблема на решітці радіатора — все було розбито чи розплющено. Ударостійкі вікна вціліли, але були геть запльовані. Вітрове скло вкрите білими квітами розколів. Воно зазнало чогось на кшталт внутрішнього кристаловиливу. Нажаханий, я мало не розплакався, і вже відчув, що непритомнію.

Хтось учинив з моєю машиною те, що роблять, як я чув, щурі, коли тисячами пробігають товарними складами, розриваючи мішки з борошном — просто так. Я відчув, що моє серце теж розривається. Ця машина була з тих часів, коли мій прибуток перевищував сто тисяч доларів. Такий прибуток не міг не привернути уваги податкового управління, яке тепер щороку перевіряло всі мої доходи. Того ранку я зібрався зустрітися з Вільямом Мурром, елегантним, чудовим, красномовним експертом, сертифікованим спеціалістом із фінансової звітності, який захищав мене у двох справах, що їх порушив федеральний уряд. Хоча мій прибуток опустився тепер до найнижчого за багато років рівня, вони й досі від мене не відчепилися.

Насправді я купив цей «мерседес 280-SL» завдяки своїй подрузі Ренаті. Побачивши «додж-компакт», на якому я їздив, коли ми познайомились, вона сказала:

— Хіба це машина для знаменитості? Тут якась помилка.

Я намагався пояснити, що занадто чутливий до впливу речей і людей, щоби водити автомобіль за вісімнадцять тисяч доларів. Доводиться відповідати такій грандіозній машині, тому за її кермом перестаєш бути собою. Але Рената й слухати не хотіла. Сказала, що я не вмію витрачати грошей, занедбую себе й відкидаю ті можливості, які дав мені успіх, тому що боюся його. Рената — дизайнер інтер’єру, тому для неї природний розкішний стиль. Раптом мені сяйнула ідея. І мене охопив настрій, який я називаю настроєм «Антонія і Клеопатри». «Хай із Тибром сплине Рим…»[64] Хай знає світ, що така прекрасна пара може кататися по Чикаґо на сріблястому «мерседесі», двигун якого цокотить, наче хитромудра іграшкова стонога, і витонченіший за швейцарський годинник «Аккутрон» — ні, «Одемар Піґе» з крильцями перуанського метелика, оздобленими самоцвітами! Інакше кажучи, дозволив машині стати продовженням власного «я» (його нерозважливого й марнославного боку), тож напад на неї був нападом на мене. Він збурив цілу зливу жахливих почуттів.

Як могло таке статися на вулиці? Шум, певно, був гучніший за звук клепального молотка. Звісно, тактика партизанської війни у кам’яних джунглях застосовується в усіх великих містах світу. Бомби вибухають у Мілані й Лондоні. Та все ж я мешкаю у відносно спокійному районі Чикаґо. Припаркувався за рогом своєї висотки, у вузькій бічній вуличці. Але хіба консьєрж не почув би такого гуркоту

1 ... 12 13 14 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"