Читати книгу - "Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст."

очі прикордонникам. Коли вони знову вперлися, щоб відсунути назад народ, який символічно юрмився, я закричав так голосно, як міг: «Ну давайте! Тисніть сильніше, ще раз, хай вам грець! З усієї сили! Ви зможете! Я знаю, ви зможете!»

Народ почув крик «Ви зможете!». І він подумав, якщо один із нас у першому ряду, віч-на-віч з прикордонниками, зневажаючи смерть, наважився кинути бойовий клич — ми не можемо відмовити йому в підтримці. Що він кричить — Налягайте з усієї сили? Чому б і ні? Та вони тиснули тільки символічно, так що прикордонникам усе легше ставало зачинити ворота, хоча вони — і тут я звірю Вам ще одну суворо секретну німецьку таємницю тієї ночі — хоча зачинити ворота вони вже зовсім не могли. Коли я гукав до народу, і, щоб перестрахуватися, водночас невинно дивився на прикордонників, так, наче звертався до них, головнокомандувач варти лише безсило кивав. Він чекав посилення тиску й остаточно відмовився його стримувати. Містере Кітцельштайн, у ту мить мур вже нікому не був потрібен. Самі прикордонники не хотіли його охороняти. І навіть вони зраділи, що нарешті прийшов хтось, хто хотів прибрати цю штуку.

Нарешті в хід подій утрутився ще один тип, із тих, що завжди знаходяться в такі моменти — розсудливий повстанець, котрий з’явився на горизонті зі словами «Я хочу поговорити з відповідальними!» Йому було під тридцять і він здавався загартованим модератором, випробуваним у незліченних дискусіях про основи демократії. Його теж розшукали, і задовго до мене; його звали Арам Радомськи. «Хтось має взяти на себе відповідальність!» — крикнув він. І, звернувшись до народу: «Не може бути, щоб не було відповідальних!» Народ зацікавився, як воно далі піде з відповідальними, й продовжував чекати. Нарешті знайшовся хтось, готовий бути відповідальним. «Ви відповідальний?» — спитав Радомськи. І коли він почав переконувати відповідального в тому, що зараз він має відкрити ворота, у мене виникла ідея, щось на зразок осяяння… Можливо, й ці прикордонники були синами матерів, які тримали їх у шорах своїм Тизновузцимбавився — як це ще сказати, це було справді осяяння. Я повільно розстібнув пальто, потім ремінь, нарешті, штани й пильно дивився в очі прикордонникам. Відтоді, як я прокричав: «Ви зможете! Давайте! Налягайте з усієї сили!», — до мене ставилися з посиленою увагою: точніше кажучи, вони не зводили з мене очей. Тим краще. Я вишкірився і спустив труси — шкіритися було необхідно, я це знав, відколи зустрів того ексгібіціоніста в есбані. І поки Арам Радомськи з ясним і зацікавленим словом звертався до відповідального, не помічаючи, що я робив поряд із ним, прикордонники наче прикипіли поглядом до того, що я їм показував. Коли всі вони стали на воротах, наче паралізовані, я повернувся до відповідального, й на цьому його промова раптово скінчилась. «То Ви могли б нас пропустити!» — сказав Арам Радомськи, котрий ще нічого не підозрював, і відповідальний не спромігся заперечити. Він також більше не міг посилатися на інструкцію. Він уп’явся в мене очима, котрі все дужче розширювалися. Цими днями відбувалося так багато всього, у що не можна було повірити, і я був упевнений, що це доконає його та решту прикордонників. Такого вони ще не бачили! Вони це взагалі вважали неможливим! Явлене їм було таким неймовірним, що вони ні з ким не змогли б про це говорити, бо ніхто не йняв би їм віри. Я не поспішав, зовсім не поспішав, я по черзі дивився в очі кожному з них, поки один, нарешті, наче під гіпнозом, не відімкнув воріт. Поки вони знову не передумали — Радомськи все ще не переставав розводитися й сипати аргументами, — я вхопився за прути ґрат і штовхнув ворота. «Ну, — закричав я досить голосно, щоб мене почув народ, що зібрався позаду, до якого я проте не хотів повертатись обличчям, поки знову не застібну штани, — а бігти вам треба самим!»

З німецької переклала Олександра Григоренко

Неля Ваховська

Єдність під / по сто грамів

До повісті Ф.К. Деліуса «Груші Рібека»

Стан запаморочення від надто бурхливих соціальних змін, описаний Ґрюнбайном через метафору космонавта, який повернувся на землю, але не здатний знайти свій дім, що загубився в ході блискавичних змін політичної карти Європи, потребував опрацювання. Однією зі спроб структурування шокового досвіду Повороту стала повість західнонімецького письменника Ф.К. Деліуса (нар. 1943) «Груші Рібека» (1991). Традиційні політичні метафори німецько-німецьких відносин як «німецької рани» (1960-ті роки), «розірваної родини» (1970-80-ті у ФРН) і «класового протистояння» (1970-ті в НДР) набувають у Деліуса карнавального виміру: Возз’єднання представлене тут як народне свято, присмачене пивом, горілкою і гороховим супом. Дія відбувається незабаром після падіння Муру, коли жителі Західного Берліна нарешті отримали можливість вільного пересування країною. Вони приїжджають до відомого з хрестоматійної балади Фонтане (XIX ст.) східнонімецького села Рібек, щоб здійснити ритуальне оновлення старих зв’язків — висадити молоду грушку — фонтанеанський символ завбачливості, щедрості, перемоги життя над смертю.

Падіння Муру начебто приводить до вибуху спонтанної карнавальної свободи, коли «все відкривається, повертається і навертається», зникають традиційні структури, межі й знання: «бо ми святкуємо, доки не знаємо, хто ви і хто ми, бо мури розсипаються, як карткові будиночки». Спровокований цим струс проявляється передусім як територіальна зміна: «Коли вони, ті, із Західного Берліна, зі східного боку в'їхали в наше село», що змушує придивитися до територіального абсурду розз’єднання: географічне місце Західного Берліна насправді на сході країни, його західність є чистим ідеологічним конструктом. Також це чітко вказує на те, що Захід і Схід у повісті — це певні символічні локуси, стереотипні комплекси значень, а не просто просторові координати.

Поворот для Західного Берліна реалізується як свобода пересування, в той час як для східняків — це передовсім свобода мовлення: «я не припиню, якщо я зараз не говоритиму, то не говоритиму ніколи, адже у нас голова обертом, і все так швидко, що забуваєш, де твоє серце, бо всюди все колотиться». Всю повість складає одне довге речення на понад 90 сторінок, наближене до «потоку свідомості» й Роланівського «Кола Брюньона» водночас. Воно сповнене звертань до невідомого слухача, асоціацій, стихійних спогадів, перерахувань, еліптичних конструкцій, обірваних синтагм, неправильної пунктуації, неполіткоректних висловлювань тощо. У своєму монолозі Рібек повідомляє історію села від Тридцятирічної війни до різних форм капіталістичного чи соціалістичного неофеодалізму. В оповіді часові пласти змішано, час оповіді й розказаний час граматично не розрізняються (всюди вживається форма Präteritum), в результаті чого сучасність постає сукупністю історій, що «нанизуються» на образ грушевого