Читати книгу - "Гра престолів"

class="p1">Засміявшись, він добряче поплескав себе по чималому череву.

— А дівчата, Неде! — вигукнув він, зблиснувши очима.— Кажу тобі, в спеку жінки цілком забувають про скромність. Плавають голяка в річці просто під мурами замка. Навіть на вулицях надто вже гаряче, щоб убиратись у вовну чи хутро, тож вони ходять у коротеньких сукнях: хто має срібло — в шовкових, а хто ні — в бавовняних, але яка різниця, коли вони починають пітніти й тканина прилипає до шкіри — з таким самим успіхом вони могли б ходити голяка,— щасливо розсміявся король.

Роберт Баратеон завжди мав смак до життя — він умів отримувати задоволення. На противагу йому, Едарда Старка в цьому б ніхто не звинуватив. Однак зараз Нед бачив, що задоволення підточили сили короля. Поки вони спустилися сходами донизу, Роберт засапався, і коли вони ступили в темряву крипти, його обличчя у сяйві ліхтаря було червоним.

— Ваша світлосте,— шанобливо мовив Нед і описав ліхтарем широке коло. Тіні заворушилися й захиталися. Миготливе світло торкнулося каміння під ногами й пробігло довгою шерегою гранітних колон, які парами марширували в темряву. Поміж колон на своїх камінних престолах сиділи попід стінами мерці, прихилившись спинами до гробниць, у яких покоїлися їхні тлінні рештки.— Вона в самому кінці, разом з батьком і Брандоном.

Нед показував дорогу поміж колон, а Роберт мовчки прямував за ним, здригаючись від підземної прохолоди. Тут, унизу, холодно було завжди. Кроки відлунювали від каміння й угорі відбивалися від склепіння, а вони йшли і йшли поміж мертвих з дому Старків. Їх проводжали очима лорди Вічнозиму. Їхні подоби були викарбувані з каміння, що запечатувало гробниці. Отак вони сиділи довгими рядами, сліпими очима вдивляючись у вічну темряву, а під ногами в них скрутилися калачиком величезні кам’яні деривовки. Тіні танцювали, і здавалося, коли живі проходять повз, кам’яні постаті ворушаться.

За давнім звичаєм на колінах у кожного з лордів Вічнозиму лежав довгий залізний меч, який мав утримувати мстивих духів у криптах. Найстаріший меч уже зотлів на порох — від нього на камінні лишилося хіба що кілька іржавих плям. Цікаво, подумав Нед, тепер духи нарешті можуть вільно повернутися в замок? Він сподівався, що таки ні. Перші лорди з дому Старків були такі самі суворі, як і земля, якою вони правили. В ті віки, коли з-за моря ще не з’явилися повелителі драконів, Старки не були нічиїми васалами, а називалися королями на Півночі.

Нарешті Нед зупинився й підніс олійний ліхтар. Крипта тут не закінчувалася, а губилася в темряві, проте наступні гробниці були порожні й незапечатані — чорні діри, які очікують своїх мерців, очікують самого Неда і його дітей. Але про це Нед думати не любив.

— Ось,— мовив він до короля.

Роберт мовчки кивнув, опустився навколішки та схилив голову.

Тут одна біля одної стояло три гробниці. Недів батько, лорд Рикард Старк, був суворий і довговидий. Каменяр добре його знав. Лорд Рикард сидів з мовчазною гідністю, кам’яними пальцями міцно тримаючи залізний меч, який лежав у нього на колінах, хоча за життя жоден меч не виправдав його надій. У двох менших гробницях обабіч лорда покоїлися його діти.

Брандону було двадцять років, коли його задушили за наказом Ейриса Таргарієна, Божевільного Короля, всього за кілька днів до весілля з Кетлін Таллі з Річкорину. Сталося це на очах у батька. Брандон був справжнім спадкоємцем — перваком, народженим правити.

Ліанні було всього шістнадцять — неймовірно мила дівчина-дитина. Нед любив її всім серцем. Роберт — навіть дужче. Вона мала стати його нареченою.

— В житті вона була вродливіша,— помовчавши, зронив король. Його очі затрималися на обличчі Ліанни, так наче він силою волі міг повернути її до життя. Нарешті огрядний король незграбно підвівся.— Чорт забирай, Неде, невже обов’язково було ховати її в такому місці? — голос його захрип від незабутого горя.— Вона заслуговує на більше, ніж темрява...

— Вона була з роду Старків з Вічнозиму,— тихо озвався Нед.— Її місце тут.

— Слід було її поховати десь на пагорбі, попід фруктовим деревом, щоб над нею пропливали сонце й хмари, а дощ омивав її.

— Я був з нею, коли вона помирала,— нагадав Нед королю.— Вона хотіла повернутися додому й упокоїтися поряд із Брандоном і з батьком.

Часом він і досі чув її слова. «Обіцяй мені,— плакала вона в кімнаті, де пахло кров’ю і трояндами.— Обіцяй мені, Неде». Гарячка відібрала в неї сили, і голос її був слабкий як шепіт, та коли Нед дав слово, з очей сестри зник страх. Нед пам’ятав, як вона тоді всміхнулася, як міцно стиснула його пальці — і, вже не тримаючись за життя, розсипала на землю з розтуленої долоні чорні й мертві трояндові пелюстки. Далі він уже нічого не пам’ятав. Його, мовчазного від горя, знайшли поряд з тілом сестри. Краножанин Гауленд Рід вирвав з його долоні руку сестри. Але Нед нічого цього не пам’ятав.

— Коли можу, я приношу їй квіти,— промовив він.— Ліанна... любила квіти.

Король торкнувся її щоки, провівши пальцями по шерехатому каменю так ніжно, ніби то була жива плоть.

— Я присягнувся вбити Рейгара за те, як він учинив з нею.

— І вбив,— нагадав йому Нед.

— Лишень один раз,— гірко зронив Роберт.

У розпал бою ці двоє одночасно підійшли до броду через Тризуб — Роберт із келепом у руках і великим рогатим шоломом на голові та королевич Таргарієн у чорних обладунках. На нагруднику в нього красувався триголовий дракон його дому, прикрашений рубінами, які в сонячному промінні горіли вогнем. Під копитами в їхніх дестрієрів вирували червоні від крові води Тризуба, а вони двоє танцювали один навколо одного й раз у раз стикалися, аж поки нищівний удар Робертового келепа не розтрощив і дракона, і груди під ним. Коли нарешті з’явився Нед, Рейгар уже лежав мертвий у воді, а вояки обох армій дружно кинулися збирати у бурхливій течії рубіни, які повипадали з обладунків.

— Уві сні я вбиваю його щоночі,— зізнався Роберт.— Тисячі смертей замало за те, що він зробив.

На це Недові не було чого сказати. Помовчавши, він зронив:

— Час вертатися, ваша світлосте. Ваша дружина чекає.

— Чужі б узяли мою дружину! — кисло пробурмотів Роберт, але, важко ступаючи, рушив назад — туди, звідки вони прийшли.— І якщо я ще бодай раз почую оце «ваша світлосте», твоя голова опиниться на палі. Ми з тобою не