Читати книгу - "Джозеф Антон"

Якось випадково опинився в самому серці того, «де, — як тоді казали, — все і ставалося», в найманій кімнаті над крутим бутиком «Бабця їде» в кінці Кінґз-роуд, ближче до Краю Світу. Там купувала сукні дружина Джона Ленона, Синтія. Ходили чутки, що й Мік Джаґґер одягався там.

Також йому доводилося тут одержувати освіту. Навчився не казати «чудове» чи «гарне». У «Бабусі» для висловлення схвалення існувало слово «кльове», а коли тобі хотілося щось направду похвалити, то мав сказати «прикольне». Він навчився багато кивати головою з розумним виглядом. Серед модної публіки йому допомагало його індійське походження. «Індія, еге ж, чувак, — казали люди, — далеко». «Так, — казав він, киваючи головою». «Магаріші[20], еге ж, чувак, — казали люди, — непогано». «Раві Шанкар[21]», — відповідав він». Люди зазвичай більше не знали індійців, про кого б можна поговорити, тому всі продовжували блаженно кивати головами. «Так, так, — казав кожен, — аякже».

Він одержав ще вагоміший урок від дівчини з бутика -цього неземного створіння, що сиділо у модно затемне-ному із запахом пачулі приміщенні, наповненому музикою ситари, в якому перегодя він побачив легке пурпурове сіяння, а тоді зумів розібрати кілька застиглих форм. Можливо, це був одяг, можливо навіть на продаж. Він не хотів питати. «Бабуся» відлякувала. Проте одного дня він набрався сміливости й пішов униз, щоб познайомитися. Здрастуйте, я живу над вами, мене звати Салман. Дівчина з бутика підійшла так близько до нього, що на її обличчі можна було розгледіти зневагу. Тоді еротично, дуже повільно, вона стенула плечима. «Базар закінчено, фацет», — сказала вона.

По Кінґз-роуд прогулювалися найгарніші у світі дівчата, до смішного роздягнуті, в супроводі чванькуватих чоловіків, які також до смішного були надмірно одягнуті, у сурдутах з високим комірцем і у витіюватих сорочках, у вельветових пом’ятих штанах-кльош і в туфлях із штучної зміїної шкіри. Скидалося на те, що він був єдиним, хто не знав, що таке бути щасливим.

Він повернувся до Кембриджа з відчуттям, що йому вже повних двадцять, а справжнє життя його оминає. (Інші також переживали пригнічення останнього курсу. Навіть завжди життєрадісний Ян Пілкінґтон-Мікса впав у глибоку зневіру; хоча щасливо заявляв, що збирається стати кінорежисером і має намір поїхати на південь Франції, як тільки закінчить Кембридж, «тому, — сказав він безтурботно, — що кінорежисери потрібні саме там».) Як і в Раґбі, заспокоєння він знаходив у навчанні. Інтелект людини мусить вибирати /між удосконалення життя і праці, казав Єйтс, а позаяк досконале життя проходило повз нього, то він налягав на роботу.

Це був рік, коли він дізнався про сатанинські вірші. Кожен, хто збирався здавати іспит на ступінь бакалавра з відзнакою, мав вибрати три «спеціальні теми» з широкого кола питань і зосередитися саме на них. Він вибрав історію Індії періоду боротьби за незалежність проти британців у час від повстання 1857 року аж до проголошення Незалежности в серпні 1947 року; а також надзвичайне перше століття історії Сполучених Штатів 1776-1877 років, від Декларації про незалежність до кінця періоду після Громадянської війни, відомого як Реконструкція; і ще третю тему, вперше запропоновану того року під назвою «Мухаммед, постання ісламу й раннього халіфату». У 1967 році мало студентів-істориків цікавилися Пророком ісламу, по суті, настільки мало, що призначений викладач курсу скасував свої лекції і відмовився керувати кількома студентами, які вибрали цю тему. Стало зрозумілим, що предмет не читатиметься й треба вибрати іншу тему. Решта студентів таки відмовилися писати роботу про Мухаммеда й пішли до інших викладачів. А він відчував, як давня впертість здіймається всередині його єства. Якщо цю тему вже запропонували, то її не можна скасувати, допоки хоча б один студент хотітиме її досліджувати; таким було правило. Йому таки хотілося вивчати це питання. Він син свого батька, безбожника, проте зачарованого богами й пророками. Він — також має стосунок, хоча б частково, до мусульманської культури, що пустила глибоке коріння у Південній Азії, і є спадкоємцем образотворчих, літературних і архітектурних надбань моголів та їхніх попередників. Був сповнений рішучости досліджувати саме це коло питань. Залишалося тільки знайти історика, який погодиться керувати його роботою.

З трьох великих істориків, які співпрацювали у той час з Кінґз-коледжом, Крістофер Морріс був найбільш публікований, найавторитетніший, знавець політичних думок епохи Тюдорів, історії релігії та історії Просвітництва, тоді ж бо як Джон Солтмарш ввжався одним із найбільших диваків університету з його сивим волоссям, старомодними бакенбардами, із теплою білизною, що виглядала з-під манжетів штанин понад взутими на босу ногу сандалями, а також неперевершеним фахівцем з історії коледжу і капели, або ж, кажучи ширше, знавцем історії краю; його частенько бачили, як він з рюкзаком за плечима тупцював сільськими стежками навколо Кембриджа. Обидва — і Морріс, і Солтмарш — вчилися у Джона Клепгема, засновника економічної історії, й обидва сходилися на думці, що третій член історичної трійки у Кінґз-коледжі Артур Гібберт, медієвіст, є найвидатнішим з них, геній, який згідно з університетською леґендою на своїх випускних екзаменах відповідав на запитання, які він знав найменше, щоб устигнути відповісти у відведений час. Тому було вирішено звернутися до Гібберта — найдостойнішої людини в цій справі; і він погодився стати керівником без жодних зволікань. «Я не фахівець у цій області, — сказав він скромно, -проте дещо знаю, і якщо ви згодні працювати під моїм керівництвом, то я охоче вам допоможу».

Таку пропозицію з вдячністю прийняв упертий студент, який стояв у кабінеті професора й сьорбав зі склянки херес. Ось така дивна ситуація. Спеціальну тему про Мухаммеда, постання ісламу й раннього халіфату раніше в коледжі не пропонували; й 1967-1968 навчального року її вибрав лишень один затятий студент; а в наступні роки через брак інтересу цієї теми взагалі не пропонували. Для єдиного студента вивчення цього питання стало втіленням мрій його батька. Життя Пророка й народження нової релігії досліджувалися як історичні події, аналітично, розсудливо, належним чином. Тему наче спеціально придумали для нього.

На початку їхньої роботи Артур Гібберт дав йому пораду, про яку він ніколи не забував. «Ніколи нічого не пиши на тему історії, — казав Гібберт, — допоки не почуєш, як говорять її люди». Над сказаним він думав упродовж років, і зрештою, порада перетворилося на цінну керівну засаду в галузі художньої літератури. Якщо ти не чуєш, як говорять люди, то не знаєш достеменно і не можеш — тобі не варто — щось про них розповідати. Словом, те, як говорять люди,