Читати книгу - "Король болю"

тридцять літ, як пані Цибульська.

Останні десять років цей шлях провадив від їхнього обійстя до водяного млина, яким володіли Цибульські. Прибуток був непоганий, щоправда, пан Ігнацій проводив на цьому млині весь свій час удень, а подекуди й вночі, як це бувало в жнива. Стежив, аби наймані мельники сумлінно виконували свою роботу.

Словом, вулицю добродій Цибульський знав краще, ніж власну кишеню, й міг, якби довелося, пройти тут із зав’язаними очима. Однак, зараз він ішов по нерівній бруківці, як по розпеченому залізу. А до всього, ще й тривожно роззирався довкола.

Втім, його містечко, що мало назву Поморяни, о цій вечірній порі виглядало таким же, як і завжди. Тобто, безлюдним, сповненим пахощами ближньої розлогої річки і голосами собак, які перегукувались між собою. Над містом височів замок Сененських[19]. Зграбний і похмурий, він прилягав до міського валу, чи то підтримуючи його, чи то сам за нього тримаючись.

Ігнацій Цибульський прямував до свого млина, який сьогодні стояв без роботи. Була неділя, перша після Івана[20] і робітники розбрелися хто по хатах, хто по шинках.

Однак, млин не пустував... Крізь щілини було помітно, що хтось всередині запалив світло. Ігнацій підійшов до дверей і, вкотре озирнувшись довкола, легенько постукав. Посеред широкого плеса Золотої Липи, річки, що протікала через Поморяни, скинувся чималий окунь. Від цього власник млина нервово сіпнувся і тривожно глянув на широкі водяні кола, що залишила по собі риба.

Двері млина відчинились до половини. З-поза них злодійкувато визирнув худорлявий чоловік у темному одязі. Він все ще міцно тримався дверей, мовби готуючись будь-якої миті рішуче їх зачинити.

— Впусти мене, Казимире, — наказав Ігнацій.

Чоловік у чорному одязі ширше прочинив двері і відступив убік, пропускаючи господаря. Цибульський, опинившись всередині, обвів поглядом добре знайоме йому приміщення. Це були звичайні сіни з низькою стелею, що провадили далі до жорен. Тут пані Цибульська марно боролася з порохом. Він і далі товстим шаром вкривав зачовгану підлогу, дві лавки та стіл, грубо збитий з неотесаних дощок. Втім, цього разу на столі та лавках стояли досить незвичні предмети, яких мельники, зазвичай, не тримали. Це були скляні колби, заповнені кольоровими рідинами, невеликі діжки, з яких сочився важкий сморід, а найголовніше — посеред сіней стояв невідомий апарат, оповитий численними рурками, що рясно зміїлися довкола нього. Під цим устаткуванням пломенів пальник, нагріваючи пузату сталеву колбу, всередині якої щось люто шипіло.

— Ти вчасно, — хриплим голосом сказав Казимир, зачиняючи за ним двері.

Після цього він опустив велику дверну колоду й кілька разів перевірив, чи надійно та лягла на скоби.

Ігнацій між тим зауважив, що поряд з колбами та іншим алхімічним начинням багато порожніх пляшок з-під вина, а сам Казимир дещо непевно стоїть на ногах. «Байдуже, — подумав Цибульський, — якщо цей дивак справді зробить те, що мені обіцяв, то хай зіп’ється хоч до Delirium tremens[21]».

Він зустрів Казимира декілька тижнів тому. Той спочатку найнявся допомагати його робітникам у млині. Робочих рук не вистачало, і Цибульський надто його не розпитував, хто він і звідки. Казимир тільки розповів, що був колись спудеєм, а потім подався найманцем у Лівонію, де кілька років воював на боці військ Радзивілла[22]. Згодом, коли найманцям почали платити менше, ніж обіцяли, вирішив повертатися спочатку на Волинь, звідкіля був родом, а потім вирушив у Галіцію.

Казимир увесь час носив темну простору одіж, схожу на рясу монаха чи мантію аптекаря, яка, щоправда, була вже сірою від борошна. Мельники ще розповідали про його дивовижне стрілецьке вміння. Мовляв, цей чоловік із власноруч змайстрованого лука заіграшки влучав у качку на льоту.

Та якось одного вечора Казимир відвів господаря млина вбік і повідомив, що має цінну таємницю, якою охоче з ним поділиться. Звісно, не задарма.

— Про що йдеться? — перепитав Цибульський, жваво відмахуючись від комарів, що над річкою були великими та кусючими.

— Про перли, — коротко відповів той.

— Які ще перли? — не зрозумів Ігнацій.

— Про ті, які я можу добувати з піску, — пояснив Казимир стишеним голосом, — точніше, я вмію звичайний річковий пісок перетворювати на перли.

Цибульський недовірливо глянув на свого робітника.

— А лайно на гречаний мед. Еге ж? — хминув він і ляснув себе по загорілій шиї, розплющивши при цьому особливо жирного комара. Тварюка ця, напившись християнської крові, навіть не намагалася злетіти. Чи радше не могла.

Власний дотеп так припав до душі пану Цибульському, що він розреготався від душі, вишкіривши свої жовтуваті й крупні, як у віслюка, зуби.

Казимир сягнув до кишені своєї сіруватої мантії, а коли знову дістав руку назовні, почав повільно розтискати кулак. Що більше відкривалася долоня робітника, то менше реготав Ігнацій, а зуби його потроху ховалися назад за пухкі губи. В руці Казимира виявилась жменя дрібних блискучих камінців.

Власник млина завмер, і жадібні комарі, скориставшись цим, рясно обсіли його писок. Тепер Цибульський вже їх не помічав.

— Справжні? — видавив він з себе.

— Справжнісінькі, — кивнув Казимир і простягнув йому один.

Той довго розглядав коштовність, підносив до очей, носа і навіть вух, а потім неохоче повернув Казимиру.

— Я лише раз в житті бачив перли, — зізнався Ігнацій, — звідки мені знати, що ти мене не дуриш?

Казимир затис кулак.

— Гаразд, тоді забудемо про це, — холодно мовив він.

— Ні, стривай.

Цибульський кілька разів ляснув себе по обличчі, лишивши там кілька кривавих комариних плям. Казимир, якого ця летюча напасть чомусь минала, співчутливо подивився на співрозмовника.

— То кажеш з піску?.. — перепитав Ігнацій.

— Зі звичайного піску, — підтвердив той.

— І ці, що в тебе в руці, також?

— Також. Я б нічого не казав, якби одного разу мені вже не вдалося.

Цибульський трохи помовчав, мовби збираючись з думками.

— Отже ти вмієш перетворити річковий пісок на перли? — повторив він швидше для того, щоб переконати в цьому себе.

— Вмію.

— І що потрібно для цього?

Казимир зітхнув з полегшенням. Нарешті їхня розмова ставала діловою.

— Найпереше — замовити деяке алхімічне начиння з Лемберга, — відповів той.

В цей час неподалік від них голосно закумкала жаба, тому Ігнацій добре не розчув.

— Яке-яке? — злякано перепитав власник млина й нервово перехрестився, — демонічне начиння?

— Алхімічне, — виправив його Казимир, — а щоб ти не мав зайвого страху, ми