Читати книгу - "Як течія річки"

Коли ніхто не звертає уваги на те, що ми робимо, згадаймо цього піаніста: він розмовляє з Богом через роботу, яку виконує, а все інше не має для нього анінайменшої ваги.

Пригода, яка сталася, коли я летів на книжковий ярмарок у Чикаго

Я летів із Нью-Йорка в Чикаго, де мав відбутися ярмарок американських книготорговців. Зненацька в прохід між кріслами літака вийшов юнак.

– Мені потрібні дванадцять добровольців, – сказав він. – Коли літак приземлиться, кожен візьме в руку троянду.

Кілька людей підняли руку. Я теж підняв, але мене не обрали.

Я все ж таки вирішив піти з групою. Ми вийшли з літака, й хлопець показав на дівчину, що стояла у вестибюлі аеропорту. Один за одним пасажири піднесли їй по троянді. Потім юнак попросив її руки в присутності всіх – і вона його пропозицію прийняла.

Бортпровідник сказав мені, коментуючи цю ситуацію:

– Відколи я тут працюю, це найромантичніша пригода в аеропорту.

Про палиці й правила

Восени 2003 року я прогулювався вночі центром Стокгольма, коли побачив даму, яка йшла, спираючись на лижні палиці. Моєю першою думкою було, що вона зазнала якоїсь травми, але помітив, що йшла вона швидко, її рухи були ритмічними, ніби під ногами в неї був сніг, тоді як скрізь я бачив лише асфальт. Мій очевидний висновок був таким: «Ця дама збожеволіла, бо інакше, чому б вона вирішила проїхатися на лижвах по асфальту?»

Повернувшись до готелю, я обговорив цю подію зі своїм редактором. Він сказав, що це я збожеволів: те, що я побачив, було спортивною вправою, відомою під назвою «нордична хода» (nordic walking). Він пояснив, що під час виконання цієї вправи рухаються не тільки ноги й руки, а й плечі та боки, дозволяючи широко застосовувати всі м’язи тіла.

У моєму уявленні хода пішки (яку разом із пострілами з лука я дуже люблю) допомагає мені міркувати, думати, милуватися цікавим краєвидом, розмовляти з дружиною, поки ми прогулюємося. Розповідь мого видавця здалася мені цікавою, але я не приділив найменшої уваги цьому факту.

Одного дня я зайшов до спортивної крамниці, щоб купити матеріал для виготовлення стріл, коли помітив нові палиці, що застосовуються альпіністами, – легкі, алюмінієві, які можна було подовжувати й скорочувати за допомого телескопічної системи й фотографічного штатива. Я згадав про «нордичну ходу»: чом би й не спробувати? – і купив дві пари палиць, одну для себе, другу для дружини. Ми пристосували палиці до зручної довжини й наступного дня вирішили випробувати їх.

То було фантастичне відкриття. Ми зійшли на гору й спустилися з неї, відчуваючи, що все наше тіло рухається, рівновагу було утримувати легше, втома не дошкуляла. За годину ми подолали вдвічі більшу відстань, аніж долали зазвичай. Я пригадав, що одного разу намагався дослідити пересохлий рівчак, але в його руслі було таке велике каміння, що я відмовився від цієї ідеї. Я подумав, що з палицями буде набагато легше, і справді так воно й було.

З Інтернету моя дружина довідалася, що прогулянка з палицями спалює на сорок шість відсотків більше калорій, аніж прогулянка звичайна. Її опанував ентузіазм, і «нордична хода» стала частиною нашого повсякдення.

Якось увечері, щоб побазікати зі мною, моя жінка знов увійшла в Інтернет – подивитися, що там іще розповідають про нашу розвагу. Її опанував страх: там були сторінки й сторінки – федерації, групи, дискусії, моделі й… правила.

Не знаю, що мене спонукало відкрити сторінку з правилами. Поки я читав, я почував усе більшу розгубленість: я все робив не так! Мої палиці треба було подовжити, я мав підкорятися певному ритму, спиратися під певним кутом, рух плеча був надто складний, існувала інша манера застосовувати лікоть, усе мало підкорятися законам – суворим, технічним, точним.

Я надрукував усі сторінки. Наступного дня спробував ходити достоту так, як рекомендували фахівці. Хода втрачала інтерес, я вже не бачив чудових краєвидів навколо себе, мало розмовляв з дружиною, був неспроможний думати про щось інше, крім правил. Наприкінці тижня я себе запитав: навіщо я намагаюся все це вивчити?

Я не мав на меті робити гімнастику. Я не вірю, що люди, які починали ходити «по-нордичному», на початку думали про щось інше, крім приємності, яку їм дарувала хода, збільшення рівноваги й можливість рухати всім тілом. Інтуїтивно ми знали, якою мала бути ідеальна довжина палиці, інтуїтивно ми також відчували, що чим ближче до тіла ми ставили палиці, тим приємнішим і легшим був рух. Але тепер, з огляду на правила, я перестав зосереджувати увагу на тих речах, які мені приємно бачити, й більше турбувався про те, щоб утратити якомога більше калорій, щоб ефективніше рухати м’язами, щоб знаходити потрібну опору для тіла.

Я вирішив забути все, чого навчився. Сьогодні вдень ми зі своїми палицями йшли, милуючись світом довкола, із радістю відзначаючи, як наші тіла рухаються й зберігають досконалу рівновагу. А якщо я захочу робити гімнастику замість утішатися «медитацією в русі», то звернуся до фахівців. А поки що я задоволений своєю «нордичною ходою», розслабленою, інстинктивною, навіть якщо я не втрачу сорок шість відсотків калорій.

Не знаю, звідки в людини манія підпорядковувати все правилам.

Бутерброд, який упав маслом угору

Ми воліємо вірити в знаменитий «закон Мерфі»: усе, що ми робимо, завжди закінчується погано. Жан Клод Кар’єр розповідає про це цікаву історію.

Один чоловік бездумно готувався випити свою вранішню каву. Несподівано бутерброд, який він щойно намастив маслом, упав на підлогу.

Яким же був його подив, коли, подивившись униз, він побачив, що та сторона хліба, яку він щойно намастив маслом, обернута вгору! Чоловікові здалося, що він бачить чудо. Збуджений і схвильований, він розповідав друзям про ту незвичайну подію, свідком якої йому довелося стати – і всі були вражені, бо бутерброд, коли падає на підлогу, завжди падає стороною, намащеною маслом, забруднюючи геть усе.

– Можливо, ти святий, – сказав один із друзів. – І одержав сигнал від Бога.

Історія швидко поширилася в невеличкому селі, й усі жваво обговорювали те, що сталося: чому всупереч відомим законам бутерброд цього чоловіка упав на підлогу так? А що ніхто не знаходив адекватну відповідь, вони знайшли Вчителя, який жив неподалік, і розповіли йому цю історію.

Учитель попросив одну ніч, щоб помолитися, поміркувати, попросити в Бога натхнення. Наступного дня всі прийшли до нього, з тривогою чекаючи, що він їм відповість.

– Моя відповідь буде дуже простою, – сказав Учитель. – Насправді бутерброд упав на землю, як і повинен був упасти. Це масло було намазане не з того боку.