Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

грошей, що сидять у цій кам'яній кімнаті на лавках без спинок, вони тут задля вивчення чогось про філософське осереддя «Конвергенції».

Чоловік заговорив. Було якесь звучання, бриніння десь поблизу, і його слова однією з мов Центральної Європи стали плавною цифровою безстатевою англійською.

— Це майбутнє, ця віддаленість, цей запалий вимір. Твердий, але також у певний спосіб невловимий. Набір координат, картографованих з космосу. Й одна з наших цілей — це утвердити свідомість, що змішується з довкіллям.

Він був малий і опецькуватий, високе чоло, закучерявлений. Він був кліпко, він усе кліпав і кліпав очима. Говорити вимагало зусиль, і він, поки говорив, вимахував рукою.

— Чи ми бачимо, що живемо за межами часу, за межами історії?

Жінка повернула нас на землю.

— Надії та мрії про майбутнє часто не враховують складності, реальності життя, яким воно існує на цій планеті. Ми це розуміємо. Голодні, безпритульні, осаджені, зловорожі угруповання і релігії, секти і народи. Роздушені економіки. Дикі стрибки погоди. Чи ми можемо бути непроникні для тероризму? Чи можемо захиститися від загроз кібератак? Чи ми дійсно зможемо лишатися тут самодостатніми?

Промовці, здавалося, спрямовували свої зауваження кудись поза групою, що зібралася. Я припустив, що там були записувальні пристрої, звука і зображення, поза межами мого поля зору, і що це обговорення насамперед призначалося для архівів.

Я також припустив, що моя присутність мала бути відома лише батькові, сину і супутниці із закрученим волоссям.

Вони розмовляли про кінець, кінець кожного. Жінка тепер дивилася долі, говорячи до необробленої деревини столу. Я уявив, що вона — особа, що періодично поститься, днює без їжі, лише ковтки води. Я уявив, що раніше вона збавляла час у Британії та Сполучених Штатах, оповита у свої дослідження, вивчаючи, як відступити, як зачаїтися.

— Ми користуємося з ласки нашої зірки,— сказала вона.

Сонце — невідома сутність. Вони говорили про сонячні бурі, спалахи та суперспалахи, корональні викиди маси. Чоловік намагався знайти адекватні метафори. Він накручував рукою в дивній синхронії з його посиланням на земну орбіту. Я споглядав за схиленою жінкою, мовчазною на мільярди років нашої вразливої землі, комет, астероїдів, випадкових ударів, минулих вимирань, поточного зникнення видів.

— Катастрофа — то наша казочка на ніч.

Кліпко починає собою насолоджуватися, подумав я.

— Певною мірою ми тут, у цьому місцеположенні, щоб продумати реакцію на абияке остаточне лихо, яке може вразити планету. Ми вдаємо кінець задля того, щоб дослідити його, ймовірно, щоб його пережити? Ми припасовуємо майбутнє, переміщуючи його в наші безпосередні часові рамки? У якусь мить майбутнього смерть стане неприйнятною, навіть тоді, коли життя планети стає крихкішим.

Я бачив його вдома, на чільному місці за столом, родинна вечеря, надмірно вмебльована кімната в старому фільмі. Він професор, думав я, який полишив університет, щоб займатися випробовуванням ідей у цьому запалому вимірі, як він його називав.

— Катастрофа вбудована в мізки завчасно.

Я вирішив дати йому ім'я. Я дав би їм імена, обидвом, просто на галай-балай, і щоб лишитися причетним, розширити незначну роль зачаєної людини, принишклого свідка.

— Це втеча від нашої особистої смертності. Катастрофа. Вона переважає те слабке і боязке, що є в наших тілах і розумах. Ми стикаємося з кінцем, але не наодинці. Ми губимось у ядрі шторму.

Я старанно слухав те, що він казав. Славно перекладено, однак я не вірив ані слову. То була немовби поезія бажаного, виданого за дійсне. Це не стосувалося реальних людей, реального страху. Чи то я був дрібноголовий, занадто обмежений у перспективі?

— Ми тут, щоб дізнатися силу самотності. Ми тут, щоб переглянути все про кінець життя. І ми з'явимось у кіберлюдській формі у всесвіті, що геть інакше до нас заговорить.

Я думав про декілька імен і відкинув їх. Потім я надумав Сабо. Я не знав, чи це ім'я — витвір його країни походження, та це не мало значення. Тут не було країн походження. Ім'я мені подобалося. Воно пасувало його опуклому тілу. Міклош Сабо. Воно мало земний відтінок, що якраз гарно контрастував із запрограмованим голосом у перекладі.

Я вивчав жінку, поки вона говорила. Вона говорила ні до кого. Вона говорила в порожнечу. Їй потрібне було саме ім'я. Жодного родинного прізвища, жодної родини, ніяких сильних залучень, ніяких захоплень, жодного певного місця, куди вона змушена була повернутися, жодної причини тут не бути.

Хустка була їй за прапор незалежності.

— Самотність, так. Подумайте: сам-один і заморожений у склепі, у капсулі. Чи нові технології дадуть змогу мозку функціонувати на рівні ідентичності? Із оцим вам, можливо, доведеться зіткнутися. Свідомий розум. Самотність на сконі. Сам-один. Подумайте про саме слово. Середньовічне. Самі й одні. Ви відкидаєте особу. Особа — маска, створений персонаж у мішанині драм, які складають ваше життя. Маска відпадає, й особа стає тобою в найістиннішому значенні. Самі й одні. Себе. Що таке себе? Усе, що ви є, без інших, без друзів чи незнайомців, коханців чи дітей, вулиць, якими гуляєш, їжі, яку їси, чи дзеркал, у яких себе бачиш. Але чи ви є кимось без інших?

Артис сказала, що вона сама артефакт. Персонаж, напіввигадка, що невдовзі видозміниться, зменшиться чи посилиться, стаючи чистим собою, припиненим у льоді? Я не хотів про це думати. Я хотів думати про ім'я для жінки.

Вона говорила, зупиняючись, про сутність часу. Що стається з ідеєю континууму — минуле, теперішнє, майбутнє — у кріонічній камері? Чи розумітимете ви дні, роки та хвилини? Чи ця здатність зменшуватиметься і помиратиме? Яка ти людина без відчуття часу? Більш людська, ніж будь-коли? Чи стаєш зародком, чимось ненародженим?

Вона подивилася на Міклоша Сабо, професора Старого світу, і я уявив його в костюмі-трійці, когось із 1930-х, уславлений філософ, що має роман з жінкою на ймення Магда.

— Час — то занадто складно,— сказав він.

Це змусило мене посміхнутися. Я стояв згорбившись біля оглядового отвору, розміщеного трохи нижче рівня очей, і виявив, що знову дивлюся на череп на тому боці кімнати, артефакт цього регіону й, імовірно, предмет з розкрадання й останнє, що я міг би очікувати знайти в цьому середовищі наукових підходів до кінця життя. Він був десь у п'ять разів більший за звичайний людський череп з головним убором, який я раніше не зовсім помітив. Це була показна тюбетейка у вигляді безлічі пташечок, улого розташованих до черепа, золота зграя, з'єднані кінчики крил.

Він скидався на справжній, черепна коробка велетня, тупа у своїй смертоносності, бентежлива у своєму доморобстві, її