Читати книгу - "Балаган, або Кінець самотності"

яку використовували колись для зволоження сигар найвищого гатунку.

Чотири роки тому Мелоді, що була матір'ю дитини, я — прадід — і Війра Бурундук-П'ята Заппа, наша найближча сусідка і щирий друг, опустили скриньку на саме дно колодязя, обминаючи комунікаційні кабелі і труби.

Що ж до піраміди, то її ідея цілком належить Мелоді та Айседору, який згодом став коханцем моєї онуки. Це, по суті, пам'ятник життю, яке і не відбулося. Це монумент людині, яка так і не дістала імені.

Отак воно буває.

Щоб дістатися до скриньки, зовсім не обов'язково дочиста розбирати піраміду. До поховання є й інші шляхи.

Але стережіться — там пацюки.

Оскільки немовля вважалося моїм спадкоємцем, піраміду можна назвати й так: «Гробниця принца Канделябрійського».

Ім'я батька принца Канделябрійського невідоме. Він згвалтував Мелоді десь на околицях Скенектаді, коли з Детройта, королівство Мічіган, дівчинка прямувала на Острів Смерті, сподіваючись розшукати свого діда — легендарного доктора Вілбера Нарциса-Одинадцятого Суейна.

Тепер Мелоді знову завагітніла — цього разу від Айседора.

Моя онука — маленька клишонога й весела істота зі щербатими зубами. Вона дуже погано харчувалася в дитинстві — сирітка в гаремі короля Мічігану.

Іноді вона здається мені веселою підстаркуватою китаянкою, хоч їй тільки шістнадцять років. Вагітне дівча з таким личком — це, повірте, сумне видовище для очей педіатра.

Проте кохання до неї квітучого на вигляд і дужого Айседора врівноважує мій смуток радістю.

Як і в більшості його родичів Малинників, в Айседора збереглися майже всі зуби. І він ходить випростаний навіть у ті дні, коли сила тяжіння стає просто нестерпною. Тоді він носить Мелоді на руках і навіть пропонує носити й мене.

Родина Малинників — це типові «шукачі харчів». Вони живуть на руїнах Нью-Йоркської фондової біржі, вудячи рибу в доках, шукаючи в руїнах консерви, збираючи дикі фрукти і ягоди. Малинники, крім того, вирощують свої помідори, картоплю, редьку і таке інше.

Вони ставлять пастки на пацюків, кажанів, собак, котів і пташок, яких залюбки їдять. Взагалі, Малинники зжеруть що завгодно.

Розділ 14

Я щиро бажаю Мелоді того, чого колись зичили мені та Елізі наші батьки — короткого, але щасливого життя на якомусь астероїді.

А чом би й ні?

Отож, як я вже казав, ми з Елізою могли б довго й щасливо жити на своєму астероїді, коли б одного дня не зблиснув наш розум. Можливо, й досі ми мешкали б у тому затишному домі, спалювали в каміні дерева, меблі, поруччя, панелі і кривлялися б та верзли дурниці в присутності інших.

Ми могли б годувати курей, поратися на маленькому городі, вирощувати овочі. І щиро радіти, спостерігаючи, як ми стаємо дедалі мудріші, при цьому анітрохи не турбуючись про практичне застосування своєї мудрості.

Заходить сонце. Хмари кажанів вилітають із тунелю метро — метушливі, верескливі, вони розвіюються, наче смог. Мене, як завжди, аж пересмикнуло.

Той вереск не назвеш навіть звуком. Навпаки — то так відбивається у моїх вухах мертва тиша.

Пишу далі при світлі тьмяного каганця — гніт, умочений у бляшанку з лоєм.

У моїй колекції тисяча свічників, але в мене немає жодної свічки.

Мелоді з Айседором грають у триктрак на підлозі холу і аж заходяться від сміху.

Вони вже готуються до вечірки з нагоди мого сто першого дня народження, до якого лишилося трохи більше місяця.

Іноді я підслуховую їхні розмови. Давніх звичок важко позбутися. До наступного свята Війра Бурундук-П'ята Заппа шиє собі і своїм рабам нове вбрання. Її комори вщерть напхані різним одягом. Я підслухав, як Мелоді запевняла, що невільники надягнуть рожеві панталони, взують позолочені пантофлі, а на голови намотають тюрбани із зеленого шовку, прикрашені страусовим пір'ям.

Сама Війра нібито з'явиться на свято в портшезі, в оточенні рабів, які нестимуть подарунки, наїдки, вино та запалені смолоскипи і калататимуть у дзвіночки, розполохуючи собак-дворняг.

Хай так.

Мені треба буде остерігатися випивки на своєму дні народження. Бо коли я хильну зайву чарку, то неодмінно всім розбовкаю, що загробне життя куди гірше, ніж земне.

Отак воно.

Розділ 15

Повернутися до щасливого ідіотизму нам з Елізою, звичайно, не дозволили. А коли ми знову пробували прикидатись, покарання було суворим. З нашого перетворення батьки та слуги дістали принаймні одну вигоду: вони здобули собі право давати нам доброї прочуханки.

Ох і перепадало ж нам час від часу!

Доктора Мотта розрахували і натомість запросили безліч різних фахівців.

Спочатку все це нас розважало Першими з'явилися кардіологи, фтизіатри, урологи. Вони по черзі обстежили всі наші органи і зробили всі можливі аналізи. З'ясувалося, що здоров'я в нас обох чудове.

Фахівці виявилися напрочуд симпатичними людьми. Адже всі вони так чи так перебували на службі в нашій родині. Їхню дослідницьку роботу фінансував Фонд Суейнів у Нью-Йорку. Саме цим пояснюється та легкість, з якою фахівців було зібрано і звезено до Галена. Наша родина підтримувала їх Тепер вони мали допомогти родині.

З нас ті фахівці постійно підсміювались. Пригадую, одного разу котрийсь запитав мене: це, мабуть, дуже цікаво — бути такою каланчею? «Як там угорі погода?» — питав він і таке інше.

Ці жарти впливали на нас заспокійливо. Вони навіювали нам хибну думку, ніби для інших не має ніякого значення наша із сестрою потворність. І досі згадується мені, як один отоларинголог, зазирнувши крізь ларингоскоп у величезну Елізину носоглотку, вигукнув: «О боже! Сестро, негайно зателефонуйте до Національного географічного товариства. Ми щойно відкрили новий вхід до Мамонтової печери!»

Еліза розреготалась. Хихотіла і медсестра. Навіть я сміявся. Всі ми заходилися від сміху.

А тим часом наші батьки перебували в іншій частині дому. Вони тримались осторонь від подібних жартів.

Проте вже тоді — на початку тих розваг — ми відчули першу тривогу, бо іноді нас роз'єднували. Під час деяких тестів ми перебували на відстані принаймні в кілька кімнат. І як тільки відстань між Елізою та мною зростала, я тупів і втрачав упевненість у собі.

Коли ми возз'єднувались, Еліза казала мені, що почуває приблизно те саме. «Мені здавалося,— говорила сестричка,— ніби голова моя наповнюється кленовим сиропом».

Проте ми обоє мужньо прагнули не помічати, якими понурими й пригніченими дітьми ставали ми, коли нас роз'єднували. Тож ми вдавали, ніби ті дефективні діти не мають до нас ніякого відношення. Я та Еліза навіть вигадали для них прізвиська. Ми прозвали їх Бетті Браун і Боббі Браун.

А тепер саме до речі згадати про таке: