Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

годинник. Корпус був сильно погнутий, а стрілки вказували на чверть по першій.

— Бачите?! — палко викрикнув доктор Константін. — У нас є час вбивства. Це збігається з моїми розрахунками. Я ж казав, що це було зроблено між північчю та другою ранку, імовірно, близько першої, хоча важко бути абсолютно впевненим у такій ситуації. Eh bien, ось і підтвердження. Чверть на другу. Час вчинення злочину.

— Так, це можливо. Звичайно, це можливо.

Лікар зацікавлено глянув на нього.

— Вибачте, мсьє Пуаро, але я не зовсім розумію вас.

— Я й сам не розумію, — сказав Пуаро. — Я абсолютно нічого не розумію, і, як ви помітили, це мене непокоїть.

Він зітхнув і схилився над невеличким столиком, розглядаючи обвуглений клаптик паперу. Він пробурмотів собі під ніс:

— А тепер мені потрібна старомодна коробка для дамських капелюшків.

Доктор Константін не знав, як розуміти це дивне прохання. У всякому разі, Пуаро не дав йому часу запитати. Відчинивши двері в коридор, він покликав провідника.

Той миттю з’явився.

— Скільки жінок у цьому вагоні?

Провідник порахував на пальцях.

— Одна, дві, три… шість, мсьє. Стара американка, шведка, молода англійка, графиня Андрені та мадам графиня Драґомірова з покоївкою.

Пуаро задумався.

— І у всіх є коробки для капелюшків, чи не так?

— Так, мсьє.

— То принесіть мені… дайте подумати… ага, коробки шведки та покоївки. На тих двох єдина надія. Скажіть, що це якось пов’язано з митними правилами, будь-що, що спаде вам на думку.

— Із цим проблем не виникне. Обидві леді зараз не в купе.

— Тоді покваптеся.

Провідник вийшов. Він повернувся з двома коробками. Пуаро відкрив ту, що належала покоївці, але відкинув убік. Потім відкрив коробку шведки й задоволено скрикнув. Обережно витягнувши капелюшки, він дістав круглу випуклу сітку з дроту.

— Саме те, що нам потрібно. Отакі коробки для капелюшків виробляли п’ятнадцять років тому. Капелюшок шпилькою приколювали до цієї випуклої сітки.

Сказавши це, Пуаро спритно відділив дві сітки. Тоді знову склав капелюшки в коробку й наказав провіднику занести їх на свої місця.

Коли двері зачинилися, він повернувся до лікаря:

— Бачте, мій любий докторе, я не з тих, що покладаються на експертні методи. Я звертаюся по допомогу до психології, а не до відбитків пальців або попелу цигарок. Але в цьому разі мені знадобиться трішки наукової підтримки. У цьому купе багато доказів, але як я можу переконатися, що ті докази справжні?

— Я не зовсім вас розумію, мсьє Пуаро.

— Ну, наведу приклад: ми знайшли жіночу хустинку. Її впустила жінка? Чи чоловік, що вчинив злочин, сказав собі: «А що, якщо зробити це схожим на злочин жінки? Проштрикну свого ворога зайву кількість разів, кілька з яких — слабо, поверхнево, а потім підкину хустинку, щоб її помітили». Це одне припущення. А ось інше. Може, Ретчетта вбила жінка, яка зумисне залишила йоржик для люльки, щоб це скидалося на справу чоловічих рук? Або, серйозно припустімо, що двоє осіб — чоловік і жінка — які діяли окремо, були настільки схвильовані і кожен з них був такий неуважний, щоб залишити доказ, по яких їх можна розпізнати? Щось забагато випадковостей!

— Але до чого тут коробка для капелюшків? — запитав лікар, і досі спантеличений.

— От! Я до цього й веду. Як я вже сказав, ці докази — годинник, що зупинився о чверть на другу, хустинка, йоржик для люльки — можуть бути істинними, або завести нас в оману. Цього я ще не можу сказати. Проте один доказ, я в це вірю, — хоча знову ж можу помилятися — не був сфальсифікований. Я маю на увазі той плаский сірник, мсьє le docteur[41]. Я переконаний, що того сірника використав убивця, а не мсьє Ретчетт. Ним скористалися, щоб спалити викривний аркуш паперу. Імовірно, записку. Якщо так, то щось у тій записці було, якась помилка, недогляд, що залишив можливий доказ, що вказував би на злочинця. І я намагатимусь відновити те, що було в листі.

Він вийшов із купе й повернувся через деякий час із невеличкою спиртівкою та щипцями для завивки.

— Використовую для догляду за вусами, — сказав Пуаро, показуючи на щипці.

Лікар зацікавлено спостерігав за ним. Пуаро вирівняв дві випуклі металеві сітки і з надзвичайною обережністю розгорнув на одній з них обвуглений клаптик паперу. Другу сітку він поклав зверху і, тримаючи дві сітки разом щипцями, тримав цю конструкцію над полум’ям спиртівки.

Лікар уважно стежив за тим, що відбувалося. Метал почав світитися. Раптом він побачив бліді обриси літер. Повільно виникали слова — вогняні слова.

Клаптик паперу був крихітний. З’явилися лише три слова і частина четвертого:

«…ятай маленьку Дейзі Армстронґ».

— Ах! — різко вигукнув Пуаро.

— Це вам щось говорить? — запитав лікар.

Очі Пуаро сяяли. Він обережно відклав щипці.

— Так, — сказав він. — Я знаю справжнє ім’я покійника. Знаю, чому він мусив покинути Америку.

— Як його звали?

— Кассетті.

— Кассетті. — Константін насупився. — Щось мені це нагадує. Кілька років тому. Не пригадую… Якийсь випадок в Америці, чи не так?

— Так, — підтвердив Пуаро. — Випадок в Америці.

Але Пуаро не збирався розповідати ще щось. Він розглянувся і продовжив:

— А тепер ми з цим розбиратимемося. Та спершу переконаймося, що тут ми помітили все, що мали побачити.

Швидко й спритно він ще раз обшукав кишені покійного, але не знайшов нічого цікавого. Він спробував відчинити двері, що вели в сусіднє купе, але вони були замкнені з іншого боку.

— Одного я не розумію, — сказав доктор Константін. — Якщо вбивця не втік через вікно, якщо суміжні двері замкнуті з іншого боку, а двері, що ведуть у коридор, не лише замкнені зсередини, а й пристебнуті ланцюжком, то як вбивця вийшов із купе?

— Так говорить публіка, коли людину зі зв’язаними руками ногами закривають у коробці, а вона зникає…

— Ви маєте на увазі…

— Гадаю, — сказав Пуаро, — якщо вбивця прагнув, щоб ми повірили, що він вийшов у вікно, він би зробив так, щоб було схоже, що втеча двома іншими виходами була неможлива. Як і «зникнення людини» в коробці, це просто трюк. Наша справа — з’ясувати, як цей трюк виконали.

Він замкнув суміжні двері зсередини.

— Про всяк випадок, — сказав він, — якби наша прекрасна місіс Габбард