Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

class="p">Аарон стиснув у прощальних обіймах найрідніших людей.

— Бережи всіх… Ти тепер — найголовніший у домі, бережи жінок, — прошепотів Давиду.

Двері зачинилися, Циля зайшлася в страшенному плачі, утішати її не було кому — всі закам’яніли, бо всередині кожного утворилася космічна чорна діра; вона пожирала душу й мозок, натомість залишаючи порожнечу й страшну невизначеність — слів для підтримки вже ні в кого не було.

За день у центрі Львова у визначених місцях утворилися величезні черги, переважно із жінок, які принесли викуп за забраних чоловіків. Німецьке командування сподівалося на успіх узаконеного грабіжництва, і надії справдилися з чубком: багатства самі пливли в руки, тільки срібла назбиралося 1400 кілограмів, бочка золота, десятки бочок кави, перські килими — люди були годні все віддати за те, що не вартувало найціннішого — життя рідних. Естер викопала у внутрішньому дворику кількакілограмовий пакунок із золотом і поспішила здати свою частку контрибуції. У черзі вона зустріла Майю — дружину рабина Лєвіна, якого теж забрали заручником.

— Може, наїдяться… Дадуть нам спокій, — з ненавистю прошепотіла Майя.

— Та напевно… Завжди, коли таке робили, більше не чіпали… Хай трясуть, як грушу, лиш оставлять душу, — підтримала Естер.

— Ви не знаєте, де наші чоловіки?

— У тюрмі… У Бригідках… Передачі не дозволяють… Нічого, за тиждень, дасть Бог, відпустять.

Надійшла їхня черга — все з німецькою пунктуальністю зважили, записали й відсортували. Естер відчула полегшення й приплив сил — є, є надія на повернення Аарона.

У юності, коли Аарон запропонував їй одружитися, вона не задумувалася над своїми почуттями, та й тема заміжжя по любові була радше табу в її середовищі: сусідка Рахель — найгарніша дівчина Львова — на неї приходили дивитися звідусіль, як на коштовну картину в музеї — без тями покохала сина коваля, українця… Вона йшла в білій мереживній весільній накидці під руку зі своїм Василем, як на страту, — під свист і каміння цілої вулиці… А в рішучих очах горів незнайомий для Естер вогонь жертовності. Молодому подружжю було дуже важко: від них відвернулися родини; Рахель померла під час других пологів; Василь запив… На їх прикладі виховували дівчат — не можна дозволяти собі закохуватися. «Віл знайся з волом, а кінь — з конем», — підсумовувала виховання доньок мати Естер.

Визначальним у своїх з Аароном стосунках Естер би назвала душевний спокій. Її влаштовувало все: і нечаста фізична близькість із відсутністю поцілунків — бо так і має бути (а що, буває інакше?), повага й турбота про неї та дітей, стриманість і гумор… Їй бракувало його, коли затримувався на роботі; і навіть коли не було про що особливо говорити, то поруч з Аароном Естер було приємно навіть помовчати. Він став її невидимою стіною — захистом від непередбачуваностей життя. Естер безперестанку думала про Аарона, навіть коли зачісувалась, і тепер у маленькому люстерці жінка бачила той самий вогонь, який колись блищав в очах Рахель… Естер усвідомила, що вона таки любить свого чоловіка, батька своїх дітей. Хай повернеться, Боже, прошу…

Аарон третій день сидів уже, хоча краще сказати, стояв затиснутий у товаристві двадцяти чотирьох людей у холодних кам’яних мурах невеличкої, три метри на чотири, камери знаменитих Бригідок. Задушливий запах двох десятків тіл, ні пити, ні їсти… Коли хтось непритомнів — усе одно залишався стояти; та й нікому було цього помітити: у більшості людей очі були заплющені — у когось створювалася ілюзія власного життєвого простору, хтось не хотів бачити вивчених до найменших зморшок і вже ненависних сусідів, інші рятувались приємними спогадами… Аби не збожеволіти… Коли, коли це скінчиться?.. Уже хай як… Гумовий час наче спинився, розтягнувся до країв Всесвіту і, перетворившись у мазохістичного вбивцю, повільно вимотував по ниточці нерви й душі зі знесилених тіл.

Біля дверей у кут запечатався рабин Єхескіль Лєвін. Час від часу губи його рухалися, потім він мовчки спрямовував довгий погляд у заґратований квадратик неба.

— Як вийдемо звідси, ніколи не їстиму оселедців із бочки — вони ж святі, то таку тіснототу терплять… Пане Лєвін, чи ми виживемо? Як думаєте, які в Бога на нас плани? — донісся здушений голос із протилежного кута.

— Помисли Творця не під силу осягнути людині… Наші думки — не його думки… Наші шляхи — не його шляхи… Нам залишається лише вірити, що нас випустять після отримання контрибуції. У людини можна забрати все: будинок, врожай, скарби, сім’ю — все-все, крім віри. Думайте за добре. Вірте в добро…

— А віра допоможе нам врятуватися, пане Лєвін? — спитав Аарон.

— Може — так, а може — ні, але вона допоможе нам отут вистояти й не втратити людську подобу й розум, — і рабин тихо завів «Шалом алейхем»: — Заходьте з миром, ангели світу, посланці Всесвишнього…

— Побажайте мені миру, ангели світу… — підхопили в’язні.

Піт стікав по вимучених обличчях, а пересохлі губи просили прийти мир; двадцять чотири пари запалих очей посилали на невеликий клаптик неба струмінь своєї останньої надії… Сусідні камери теж неголосно підхопили гімн; начальник тюрми почув вібрацію стін аж у своєму кабінеті — він якраз релаксував під музику улюбленого Вагнера і наче сказився від люті:

— Кляті жиди ще мають сили співати… Ну-ну, а могли ще два дні пожити. Не хочете… Виводьте їх у дворик, негайно!

Майже тисячу заручників вивели у внутрішній дворик: деякі полегшено посміхалися — зараз підемо додому! А коли очі, відвиклі від яскравого сонячного світла, побачили залиті кров’ю землю, стіни й вікна аж по другий поверх, то… Нема такої людини, яка б не уявляла власну смерть: у молодому віці вона зазвичай жахає своєю несправедливою завчасністю, і ми женемо від себе думки про неї, кожна хвороба чи болячка в молодих призводить до панічного переляку — а що, як це смертельно?.. Старі ж люди просять її приходу як збавлення від постійних болів та принизливої старечої безпорадності, але завжди момент її приходу — прошений чи непрошений — є болісним: «А може, ще трішки, ще зовсім трішки даси пожити?..»

Смерть же цих стражденних людей мала не безтілесну подобу з невблаганною сутністю, а людську — то, може?.. Багато чоловіків кинулися навколішки, заходячись у дитячому плачі просити про помилування, інші вже були готові піти на суд до Всевишнього. Зверхній начальник тюрми, роздратований спекою і єврейськими співами, вишикував автоматників; потім задумався на хвилю: літо, серпень, мухи — будуть смердіти тут, і віддав інший наказ. У двір заїхали вантажівки.

— Всім роздягатись! Повністю! Одяг на купу, швидко!

Голих людей пакували в машини. Як худобу на