Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

У нашому районі бойовиків десь сто людей. Мають командира. Маленький такий дядько, меткий.

Усі звуть його «Батя». Це прізвисько. Ще в них є один бойовик років двадцяти. Нахабний. Пішов і десь мило вкрав. А люди поскаржилися Баті. Ох і влетіло розумникові!

Батя перед усіма у дворі його поставив і давай кричати:

— Ми воюємо з російськими загарбниками! — потім по-чеченськи щось, а потім: — Аллаху, як мені соромно за тебе! Харам! Ти не воїн, ти — злодій!

(Харам — це гріх.)

А бойовик молодий руки в боки й відповідає:

— Я двоюрідний племінник Дудаєва. Не смій мені горлати! Пішов геть!

Ото Батя розлютився! Як став репетувати російською і чеченською впереміш. Але зміст такий: якщо ще щось той украде, Батя не подивиться, чий він племінник, а вижене його із загону з ганьбою! Усі сусіди зраділи. Баті дякували. Інші бойовики тихо сидять. Нікуди не лазять.

А ще бойовики в основному оселились у квартирах. Люди їх приймають у себе! Годують.

У першому під’їзді живуть на першому поверсі. Хава прибігала, раділа. Вони з мамою виїдуть до Інгушетії — там мир, а тато Султан залишиться речі стерегти. Її тато мені подобається. Він ніколи не лає Хаву, все їй вибачає. Дуже любить!

У тьоті Мар’ям у квартирі дівчина спить. Її Лайла звати. Має довгу косу, а сама худа-худа. Без хустки. Мама й тьотя Мар’ям давали їй їжі. Вона відмовилася. Тільки кави випила горнятко. Лайла — бойовик. Має 19 років. Російські солдати катували її чоловіка і вбили. Вони кинули його та інших людей на заводі у вапно. Мама каже, страхіття! Спалили живцем.

І Лайла про все дізналася. Вона залишила дитину двох років із бабусею та дідусем і взяла автомат. Ніколи не тримала в руках зброї, а коли вбили її чоловіка нізащо, вона взяла. І тепер воює.

Ще є двоє бойовиків у загоні шістнадцяти років. Вони вдягли капелюхи, як пірати. Перед ними крутяться дворові дівчата по п’ятнадцять років. Одна з них дочка Тамари, з нашого під’їзду. Її прізвисько Пушинка. Вона ходить легко, як танцює. А інша дівчина з будинку навпроти. Її звати Рита. Має волосся кучериками. Вони прибігають до цих бойовиків, жартують із ними. Регочуть. Варенням пригощають. Варення на хліб мажуть і дають бутерброд.

А мама сказала бойовикам у капелюхах:

— Ви — діти! Чого ви капелюхи вдягли й пір’я на них почепили? Додому йдіть!

А бойовики у відповідь пищать:

— Тітонько, нас однаково вб’ють. Ми спеціально вдяглися красиво. Ми хочемо, щоб нас красивими запам’ятали!

Мама моя похитала головою й пішла, а я сиджу, записую. Сонячно! Стрілянина всюди, кулі літають, а дівчиська регочуть із бойовиками в капелюхах. Варення їдять. Дуже подобається Пушинці синьоокий. Його звати Ратмир.

П.

09.08.

Уночі пішли по воду дорослі. А мене не взяли. Я дуже боялась. У квартирі тьоті Мар’ям сиділа з Лайлою. Усі бойовики кудись пішли, а Лайла залишилася чомусь.

У дворі багато жителів. Дітей! А стріляють снарядами прямо по двору. Діти маленькі не розуміють, що не можна виходити.

Я виходила вдень і бачила Ваську. Він на рік молодший за мене. Грався надворі. Тут стали стріляти, і ми в їхньому під’їзді сиділи. Дідусь Ідрис сказав, що війна скоро скінчиться, і дав нам пряник. Ми пряник поділили.

Бачила хлопчика Іслама з провулка. Він був із мамою. Вони, пригинаючись, бігли під обстрілом повз паркан.

Я взяла мамині парфуми й побризкалася. Мама внюхала і так мене побила! Руками та рушником. Боляче. Сказала, щоб я нічого в неї не брала. За мене тато Васьки заступився. Але вона і на нього кричала. Мама кричить і б’ється. Чому?

Поля

10.08.

Вибухи у дворі. Я сиджу на кухні. Наш будинок горить. Усі верхні поверхи. Дим. Але я не йду. Я здригаюся, коли залітає снаряд у верхні поверхи, але сиджу. Не рухаюсь. Не йду в коридор або на вулицю.

Мами немає. Вона пішла з людьми на рибну базу. Там у ящиках риба. Мама обіцяла принести риби старим із другого поверху і з будинку навпроти. Вони не мають що їсти. Мама пішла з іншими тьотями.

Я сиджу на кухні. Я не знаю, як прийде смерть, і мені не страшно, тільки коли пишу. Я думаю, що роблю щось важливе. Я буду писати.

До нас днями приходив дядько Адам. Вибачився. Мама йому все сказала за тьотю Валю. Адам вибачився, сказав, що йому соромно. Він думав: Валю налякає — і вона втече, а йому — квартира й речі!

— Я вбити не хотів, — сказав дядько Адам. — Тільки налякати.

Він теж ходив на базу по рибу, але нікому не дав без грошей. Продавав!

Пожежу загасили в нашому під’їзді, а будинок № 88 горить. Ох, горить! Дим чорний валить. Усюди стрілянина. Кудись Лайла зникла. Бойовики десь поділися. Російські солдати наступають?

Поранило хлопчика в середньому під’їзді. Йому 7 років. Усі ноги в осколках. Спухли.

Прийшла мама. Роздала рибу. Безкоштовно. Нам дві рибки залишила. Мама й сусідки потрапили під стрілянину.

11.08.

Інгуші, родичі тьоті Мар’ям, сказали, що підуть у біженці. Вертольоти й літаки стріляють по «коридору», коли люди йдуть. Багатьох убило. Жінка з дитиною довго лежала на трасі, розкинувши руки. Тьотя Мар’ям бачила.

Мама сказала, ми не підемо по «коридору» в біженці. А Барт і Зулва з дитиною підуть. А нам вони свої ключі дали. Сказали, в них у приватному будинку підвал, щоб усі люди, хто бажає, ішли в їхній дім і ховалися. Усю їхню їжу можна брати і їсти.

З нами вирішили піти Юрій Михайлович і його дружина. Вони дуже бояться бомб із літаків.

Тьотя Валя й Альонка пішли до діда Паші та дядька Саші. Ті мають приватний будинок у провулку. Дядько Саша — друг загиблого Альончиного тата. Він добрий! Завжди дітям роздає подарунки, цукерки, коли його зарплата. Ми з Альонкою чекаємо на цей день. Нам він багато чого купував.

Убило старих у п’ятиповерхівці. Її вночі обстріляли з танків. Вона горіла. Люди тікали. Старі не встигли.

Поліна

21.08.

Буду все писати послідовно. Останні тижні літаки літали колами. Кидали бомби. Вертольоти теж!

Я дивилася на небо і думала, що нам дали 48 годин. Стільки по радіо сказали — потім усіх уб’ють.

Ми сиділи в маленькому підвалі. Там не сховатися від «глибинних бомб» — це бомби, які стирають на порох будинки та людей. Якась сволота придумала нас убити ними.