Читати книгу - "Бляшаний барабан"

ближчою, тоді як та, котру в неділю зігрівало тепло її тіла, в понеділок тьмяво, суто по-понеділковому спадала їй із клубів. Бабця насвистувала, не тримаючись якоїсь певної пісні чи мелодії, і вигрібала ліщиновою палицею з попелу першу спечену картоплину. Вона відкотила бульбу досить далеченько від купи ще непригаслого картоплиння, щоб вітрець обвіяв її й остудив. Потім гостра лозина наштрикнула обвуглену й укриту хрумкою, луснутою шкуринкою картоплину і піднесла її до бабиного рота, який тепер кинув свистіти й пошерхлими на вітрі, потрісканими губами заходився здмухувати зі шкірки попіл та землю.

Дмухаючи, бабця заплющила очі. Подмухавши, на її думку, скільки треба, вона розплющила одне око, потім друге, відкусила передніми зубами — хоч із щілиною, та загалом бездоганними, — півкартоплини, відразу знов розвела зуби, тримаючи в роззявленому роті ще гарячу, борошнисту й паруючу картоплину й дивлячись округленими очима поверх роздутих ніздрів, що втягували дим і жовтневе повітря, вздовж поля аж до недалекого обрію, утиканого телеграфними стовпами, а також на куцувату верхню третину димаря цегельні.

Між телеграфними стовпами щось рухалося. Бабця стулила рота, підібгала губи, примружила очі й пожувала картоплину. Щось рухалося між телеграфними стовпами. Там щось стрибало. Між телеграфними стовпами стрибало троє чоловіків. Вони дісталися до димаря, оббігли його спереду, тоді один повернув назад, знов розігнався — схоже, він був низенький і товстенький, — перескочив через цегельню, решта двоє, тонші й вищі, хоч і не так спритно, та все ж подолали цегельню й собі, і ось вони вже знов між стовпами, але низенький і товстенький почав петляти, як заєць, низенький і товстенький поспішав дужче, ніж тонші й вищі, оті решта двоє стрибунів, яким знов довелося мчати до димаря, бо той перший уже переплигнув через нього, а вони, відставши на якихось кілька стрибків, ще тільки набирали розгону — і раптом зникли, втративши будь-яке бажання до цих перегонів (принаймні таке враження складалося збоку), та й сам низенький, не доскочивши туди, куди хотів, упав з димаря за обрій.

Там усі вони й лишилися — влаштували собі перепочинок чи, може, надумали перевдягтися або заходилися складати цеглу, щоб заробити грошей.

Коли бабця, скориставшись цією перервою, хотіла була настромити на лозину ще одну картоплину, то не поцілила в неї. Бо той, що був нібито низенький і товстенький, переліз, так і не перевдягнувшися, через обрій, немовби через звичайнісінький паркан, немовби решта двоє стрибунів лишилися по той бік паркану, десь серед цегли чи на шосе до Брантау. Але той низенький і товстенький усе ж таки дуже поспішав, він намагався навіть перегнати телеграфні стовпи й сягнистими, повільними стрибками долав поле, з його підошов грудками відлітав бруд, і він мчав від того бруду геть, і як досі розгонисто стрибав, так тепер уперто дерся по глині. Часом він, низенький, але товстенький, здавалося, застрягав ногами, а тоді знов зависав у повітрі — доти, доки встигав у стрибку втерти чоло, перше ніж його опорна нога знов торкалася тієї свіжої ріллі, яка всіма своїми борознами разом із п'ятьма морґенами картоплища збігала до яру.

І він, низенький і товстенький, таки доп'явся до яру. Та скоро лиш він у тому яру зник, як решта двоє, вищі й тонші, що тим часом уже встигли, мабуть, побувати на цегельні, теж перелізли через обрій, розгонистою ходою рушили по глині, обидва високі й тонкі, хоч і не сказати, що худі, тож моїй бабці знов не пощастило настромити картоплину, адже не щодня побачиш, як троє дорослих людей, хай навіть неоднакових заввишки й завтовшки, вистрибують навколо телеграфних стовпів, мало не обламують димаря на цегельні, а потім один за одним, спершу низенький і товстенький, а тоді два вищі й тонші, але всі троє однаково натужно, вперто, виряджені як на свято, скачуть, набираючи на чоботи щораз більше глини, полем, що його три дні тому зорав Вінцент, і зникають у яру.

Отож усі троє зникли, а моя бабця нарешті перевела дух і настромила вже майже холодну картоплину. Вона нашвидку з дмухала зі шкірки землю та попіл, одразу запхала цілу картоплину до рота, подумала, якщо, звісно, взагалі про щось думала: «Видко, вони з цегельні», — і ще жувала, як ото жують жуйку, коли це один раптом знову вискочив з яру, якось несамовито повів очима над густими чорними вусами, двома стрибками опинився біля багаття, став перед ним, став позад нього, став поряд із ним, а тоді лайнувся, затремтів од страху, не знаючи, куди податися, бо назад було вже пізно — звідти, з яру, вже насували оті високі й тонкі, — і тоді він ляснув себе рукою по коліну, ляснув у розпачі й витріщив очі, аж вони йому рогом полізли, а на лобі в нього виступив рясний піт. Отак, задихаючись, із тремтячими вусами, він зважився підповзти ближче, доповзти до бабиних ступень, майже до самісінької бабці, зазирнути їй в очі, немовби якесь низеньке й товстеньке звірятко, аж вона мимоволі зітхнула, й картопля їй уже не жувалася, ступні в неї гойднулись, вона вже не думала ні про цегельню, ні про цеглу, ні про її формувальників та випалювачів, а просто задерла спідницю, ба ні, не спідницю, а чотири спідниці, всі відразу, й задерла досить височенько, отож той, що був не з цегельні — низенький, зате товстенький, — шаснув під них з головою, щез укупі зі своїми густими вусами, і вже не нагадував звірятко, і був не з Рамкау й не з Фірека, а був разом зі своїм страхом під бабиними спідницями, і вже не ляскав себе по коліну, і був ні товстенький, ні низенький, а проте знайшов своє місце, забув про те, як задихався і як тремтіли в нього вуса, забув ляскати по коліну. Стало тихо, як першого дня чи, може, як останнього, в багатті, де тліло бадилля, ледве чутно гомонів собі вітрець, нишком перелічували самі себе телеграфні стовпи, димар на цегельні тримався рівно, а вона, моя бабця, розважливо погладжувала верхню спідницю поверх другої, ледве відчуваючи його під четвертою, і разом зі своєю третьою спідницею ніяк не могла збагнути, що ж такого нового й дивовижного відчувала там її шкіра. А позаяк це було так дивовижно, хоч зовні все мало добропристойний вигляд, а по-друге й по-третє, ще нічого не можна буде второпати, то вона вигребла з попелу дві чи три картоплини, дістала з кошика, що стояв у неї під правим ліктем, чотири сирі бульби, повтикала їх