Читати книгу - "Дажбожа криниця"

тремтіли не стільки від холоду, скільки від ганьби і приниження.

Мене ухопив якийсь гридень. Знайомий, бачила-м його на Горі. Але він мене не пізнав…

— Ти хрещена, бабо?

Підскочив другий:

— Мокра, отже хрещена! До гурту!

Поки бігла я містом, то зо три рази падала в калюжі. Пощастило…

Ромейські жерці згортали своє причандалля: столики, кропила, книги. Князь стояв перед натовпом, оточений найманцями. Сам, без своєї Анни. Поруч — високий здоровань, білявий, товстопикий. В повному бойовому вбранні, трохи піднищеному. Добриня- любечанин… Малуні теж не було видно.

Перед ними, на землі, Перунів Образ. Варяжини обідрали з нього прикраси, але то був той самий Перун, якого я бачила в Гаї. Бог з обличчям Святослава…

Гурток людей біля поверженого Божества нагадував ординський полон. Зранені… Закривавлені… Ратибор, ще двоє Перуничів… Берегиня, мила моя вчителька… Троян Велесич… Сяйвір, один з Чариних Дажбожичів… Його не було тоді, в Святині. Певне, пізніше прибіг.

— Оце — осердя поганства! — вказував на бранців високий чорноризець. Я побачила, як випростався Ратибор, яким гнівом спалахнуло рідне обличчя. Ти помреш незломленим, Святославів чуро, а як же я? Що станеться з твоїм дитям? Леле, ти навіть не відаєш, що іскорка твого життя б'ється в моєму тілі…

— Гріх гордині на цих обличчях, — лунав голос ромея. Гучний, майже без акценту… Де ж вас вчили по-наські, панотче Анастасе? І для чого? Для цього дня?

— Клятий пройдисвіт з Корсуня, — прошипів в мене за спиною хтось із хрещених. — погибель наша…

- І сказав Бог нищити кумири ідольські, - продовжував ромей, — бо то є образа Господу! Світло несемо ми темним поганам, світло вчення Істини! Бог єдин!

«Бог єдин і множествен, — наче в яві почула я голос загиблого Вогнедара, — і хай не розділить ніхто того множества…» Потім у голові пролунав плачучий голос Рогнеді:

«Вось што йон чита Владзіміру, вось!»

— Уб'ють вони їх, уб'ють! — побивалась поруч зі мною якась розтріпана жінка в подертій сорочині. Я струсонула заціпеніння. Поруч зі мною тремтіла в мокрій кошулі Данка Ковалиха. Я ледве її пізнала — язиката сусідка наче зістарилась на двадцять років.

— Ти хоч розумієш, княже, що ти накоїв? — раптом почувся дзвінкий голос Берегині, - ти душу руську вбив! Ти через батька мертвого переступити хочеш! Подивись на цього Перуна — се ж душа Святославова! Скажений дурню, я ж тебе оцими ось руками на світ пустила, та пуповину перерізала! Ти ж і не скрикнув би, аби не я, та не наше мистецтво цілительське, яке оці невігласи ромейські Чорнобожим називають! Ти ж бо пів задушеним родився! Краще б ти тоді й не закричав!

— Ся жона повинна смерти! — сказав Володимир голосом лунким, але порожнім, наче в сновиди, — Ейнаре!

Здоровенний варяжин змахнув мечем… Хтось пригнув мене до землі. Данка Ковалиха…

— Не дивись, Світозаронько! Скинеш… Не дивись!

Леле, а я думала, що ніхто не знає… Хіба щось заховаєш од подільських бабів? Але все одно пручалась, вириваючись з цупких обіймів. Я мала це бачити! Я ж мушу все знати!

— Ратиборе! — князів голос, — я не забув, як під Корсунем ти врятував мені життя!

— Хіба тільки я? — озвався Перунич, — двадцятеро інших лежать там, у Гаї…

— Я хочу, аби ти і далі служив мені! Твій Бог — се лише деревляний ідол! Він і себе не може захистити, не говорячи вже про тебе! В ньому немає душі!

— В ньому — вояцька міць русичів, — спокійно мовив Ратибор, — Берегиня вірно говорила: се батько твій, Святославичу! На тебе чекає довічна ганьба батьковбивці!

— На мене чекає довічна слава! — вигукнув князь, — Анастас та його літописці про це вже подбають! А твого і імені ніхто не згадає, Ратиборе! Я не хочу втрачати такого воїна! Ромейський Бог сильніший за Перуна! Схилися перед ним — і житимеш!

— Ромейський Бог був на ворожих корогвах, коли ми бились на Дунаї! — вигукнув Ратибор, — воїн не схиляється під вороже знамено! Раб і у Вираї — раб! Ти хочеш, аби я схилився, Святославичу? Якщо й схилюсь, то не перед тобою! І не перед Чорнобогом з Царгороду!

Перунич ступив вперед і земно вклонився своєму поверженому Божеству.

— Ейнаре! — гукнув Володимир.

— Мертві сорому не мають! — сказав Ратибор, — я йду до вас, Святославе!

Здається я закричала, і хотіла бігти. Просто під варязькі мечі. Але мене тримали міцно, а Данка Ковалиха ще й заткнула рота, щоб не привернути уваги охоронців. Мабуть я таки зомліла, бо не бачила, як вбивали інших. Отямилась від пронизливого жіночого зойку:

— Що ти накоїв, сину! Що накоїв?!

Малуня, задихана, ледве трималась на своїх хворих ногах.

— Що ти наробив, Володимире?!

Князь, не звертаючи на неї уваги, вказав на Перунів Образ:

— Вкиньте сей непотріб в річку!

— Вбивце! — крикнула Малуня, — не смій! Ти ворогів шукаєш?! Я теж твій ворог! Я не хочу визнавати Богом чужинця! Ти повбивав усіх, то вбий же і рідну матір!

Володимир відіпхнув її, беззлісно, дійсно — як непотріб. Малуня впала на землю. Урмани і гридні підважили Образ і спихнули в Дніпро. Жінки поза моєю спиною заголосили:

— Та наш же Боже! Ой, лихо!

— Попереджає Базилевс, — густим басом мовив Добриня, — що хто не матиме на хаті отесу, а на шиї хреста — буде покараний смертю! Хто даватиме притулок поганам — буде покараний смертю! Хто переховуватиме волхвів, або відьом — буде покараний смертю! Майно відійде до князя, а дім буде спалено! Розходьтеся, хрещені! З Богом!

Ми, себто я, Данка, та ще восьмеро бабів з Ковальського Кута, просиділи в кущах до вечора, а тоді почали ховати мертвих. Ясуня принесла чисті сорочки. Спалити тіла було неможливо. Ми вирили могилу. Обрядили загиблих, змивши попередньо кров. Поклали всіх до одної ями. Вірних… Аж до смерти… Данка все повторювала:

— Пробачте, рідні… Злякалась… Пробачте…

Весь цей час нам помагала ще якась сива баба в дорогих шатах. Лише, коли вона пхнула мені до рук Ратиборів бурштиновий оберіг, перемазаний його кров'ю, я зрозуміла, що це Малуня. Ще не стара, княгиня-мати посивіла за вечір. А якого кольору нині мої коси?

Опісля поспішного похорону ми рушили в місто. Знов ховати… Потай, після заходу сонця, без обрядів… В кожної хтось загинув. Ясуня, схлипуючи, мовила, що мої браття мертві. Усі шестеро… І їхні родини винищено. Рід Любомира — коваля, найкращого зброяра на Ковальському Куті, урвався. Я лишилась сама.

Йти не було сили, і я трохи відстала. Малуня дибала поруч. Ми видряпались на урвище. Внизу шумів Дніпро.

— Світозаро, — озвалась Малуня, — Се не мій син… Його підмінили нав'ї…

Я