Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

нашу непослідовність та недотепність. Пам’ятаю, одного разу знайшов я половинку розбитого гарбуза, повну дощової води. Вона була солодка, і я її випив. Я навіть узяв гарбуза з собою до річки, зачерпнув знов води, трохи випив, решту вилив на Клаповуха, а гарбуза покинув. Тоді мені й на думку не спало, що краще було б налити його водою та занести в печеру, бо ночами я дуже часто знемагав на спрагу, надто наївшися дикої цибулі чи жерухи. Збігати ж напитись до річки вночі ніхто з нас не важився.

Іншого разу я знайшов другого гарбуза, старого й зовсім висохлого. Насіння так і торохтіло в ньому. Я довго бавився ним. Але для мене він був лишень цікавою цяцькою, а трохи згодом у всього нашого Плем’я повелося набирати в гарбузи воду, й честь цього винаходу належала не мені, а старому Маслакові. Треба, правда, сказати, що то, либонь, стареча неміч його примусила. Та хай там як, а він перший з-поміж нас додумався до того, що можна в цих гарбузах запасати воду. Він жив із своїм сином Безволосим, котрий дав йому притулок у своїй печері. Ми часто бачили на водопої, як старий набирає воду в свого гарбуза й потім обережно, повагом несе його до себе. А здатність до наслідування була в нас дуже розвинена. Перше один, потім другий, третій, а згодом і всі почали використовувати гарбузи для води, — так у нас і повелося це.

Траплялося, що старий Маслак, нездужаючи, не міг вийти з печери. Тоді воду приносив йому Безволосий, а трохи згодом він поставив це за обов’язок уже своєму синові, Вислогубові. Закінчилося ж усе на тому, що хлопець носив воду дідові навіть і тоді, коли той видужав. Незабаром чоловіки наші взагалі перестали носити воду — хіба з якої виняткової нагоди, — склавши те діло на жінок та більших дітей. Ми з Клаповухом були обидва самотні й ні від кого не залежали. Коли ми носили воду, то тільки для себе, а тому часто дражнили молодих водоносів, як їх відривали від гри й гнали з гарбузами по воду.

Поступ наш був дуже повільний. Ми гралися ціле життя, навіть дорослі, зовсім як діти. Ми грались, як жодна тварина не грається. Усе, що ми знали, — а того було дуже небагато, — ми дізнавалися, граючись, бувши цікаві й спостережливі. Єдиний великий винахід, що його зроблено за весь час мого життя з Плем’ям, — це було вживання гарбузів.

Спочатку, наслідуючи Маслака, ми запасали в них тільки воду. Але одного разу котрась із жінок, не пам’ятаю котра саме, назбирала в гарбуза чорниць і занесла до себе в печеру. Минуло небагато часу, і всі жінки почали носити в гарбузах ягоди, горіхи, коріння.

Зародившись, ідея неминуче мусила розвиватися. Дальший ступінь, у своєму розвитку вона завдячувала тим самим жінкам. Може, в якоїсь був замалий гарбузик, а може, вона й зовсім забула його взяти, але, так чи сяк, вона склала докупи два великих листи, позішпилювала краї тоненькими ломачками й принесла додому більше чорниць, ніж би в щонайбільшому гарбузі.

На тому ми спинилися й далі не пішли. За всі ті роки, що я прожив із своїм Плем’ям, ми нічого не вигадали більше в цьому напрямі. Нікому ніколи не спало на думку, наприклад, що з вербової памолоді можна сплести кошик. Деколи хто-небудь із наших уже зв’язував цупкою лозою оберемки гілок та папороті, щоб занести в печеру собі на постіль. Та минуло б, мабуть, десять або й двадцять поколінь, поки б ми навчилися плести кошики. Немає сумніву, що, навчившися сплітати лозини, люди неминуче мусили ступити й дальший крок — ткати одіж. А вже як тіло прикрите, починає розвиватись і соромливість.

То вже була нова рушійна сила в поступі Молодого Світу. Але ми її ще не мали. Ми тільки-но вирушили шляхом поступу й за одне покоління не могли ввійти далеко. Ми не знали ніякої зброї, не знали вогню, наша мова тільки зароджувалась, а писемність була ще в такій безвісті віків, що й подумати страшно.

Тим часом наш розвиток ішов шляхом несподіванок і випадковостей. Раз я й сам був на порозі великого відкриття, і, якби не зажерливість Клаповуха, то мені, мабуть, пощастило б освоїти першого дикого собаку, тобто зробити те, чого ще не дійшли навіть Огневики, що жили на північний схід від нас. У них собак не було; я те знаю з власних спостережень. Але треба розповісти поряду, як усе було і як ненаїдність Клаповуха зупинила наш розвиток, може, на кілька поколінь.

На захід від наших печер була велика драговина, а на південь простягайся довгою стягою невисокі скелясті пагорби. Ми заходили туди дуже зрідка, і то з двох причин: по-перше, там не було нічого їстівного для нас, а по-друге — сила хижих звірів кублилась поміж скелями.

Проте ми з Клаповухом якось забилися туди. Звичайно, ми б не зважилися на те, якби нам не закортіло подражнитися з тигром. Не смійтесь, то був сам Гострозуб, але ми нічим не ризикували. Ми надибали його в лісі випадково рано-вранці. З дерев, з безпечної височини ми джерготали до нього, виявляючи йому свою ненависть і зневагу. Перестрибуючи з гілки на гілку, з дерева на дерево, гналися ми за ним і, зчиняючи пекельний галас, перестерігали лісових мешканців, що Гострозуб поблизу.

Все полювання йому було зіпсовано, і він сказився геть. Він рикав, бив себе хвостом по боках, часом спинявся й стояв нерухомий, утопивши в нас очі, ніби міркуючи, як добутися до нас. А ми сміялися й шпурляли в нього вламане павіття.

Таке цькування було в Плем’ї улюбленою розвагою. Часом мало не половина Плем’я гналася за тигром чи левом, що зважувався вийти на полювання вдень. То була наша помста, бо чимало з нас, захоплених зненацька, потрапляло в черево чи до того, чи до другого. Беручи цих хижаків на тортури сорому та безсилої люті, ми привчали їх уникати наших теренів. До того ж це була така цікава й утішна гра.

Ми з Клаповухом гнали Гострозуба мало не три милі. Нарешті, рятуючись від нашого глузування, він підібгав хвоста й помчав лісом, як той побитий собака. Ми силкувалися якомога не відстати від нього, але як добулися до узлісся, він уже здавався лишень темною цяткою в далечині.

Не знаю, що нас підштовхнуло, хіба цікавість. Погравшись часину на узліссі, ми з Клаповухом несподівано розхрабрувались і духом перемахнули до скель; правда, від