Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

її за руку. Вона не опиралась, і я тримав її руку, а другою рукою обняв за стан.

— Не треба, — сказала вона. Я не забрав руки.

— Чому?

— Не треба,

— Треба, — сказав я. — Ну будь ласка… — Тоді нахилився в темряві, щоб поцілувати її, і раптом в очах мені спалахнуло від різкого пекучого болю. Вона сильно ляснула мене по обличчю. Ляпас припав на ніс та очі, і в мене аж сльози бризнули.

— Ой, пробачте! — сказала вона.

Я зрозумів, що здобув деяку перевагу.

— Так і треба було зробити.

— Мені страшенно прикро, — провадила вона. — Але я на мить уявила собі, як це виглядає збоку: сестра жалібниця у вільний вечір. Я не хотіла зробити вам боляче. А вам таки боляче, правда?

Вона дивилася на мене в темряві. Я хоч і злився, проте певності не втрачав і наперед угадував, як усе буде далі, неначе в шаховій партії.

— Ви вчинили саме так, як належало, — сказав я. — I мені зовсім нема чого ображатися.

— Бідолашний.

— Річ у тім, що живу я тут якось недоладно. Навіть поговорити по-англійському не маю з ким. Аж раптом — ви, та ще й така гарна. — Я подививсь на неї.

— Ні до чого ці теревені. Я ж перепросила. Ну, ї все гаразд.

— Авжеж, — мовив я, — I ми забули про війну.

Вона засміялась. Я вперше почув, як вона сміється, і не спускав з неї очей.

— Ви хороший, — сказала вона.

— Ні, аж ніяк.

— Так. Ви милий. Я б залюбки й сама поцілувала вас, коли ви не проти.

Я зазирнув їй у вічі, знов обняв, як перше, і поцілував. Поцілував міцно й притиснув до себе, намагаючись розтулити їй уста — вони були міцно стулені. Я й досі не пересердився, та, коли притиснув її, вона раптом затремтіла. Я міцно пригортав її до себе й відчував, як б'ється в неї серце, а тоді уста її розтулились, і голова відкинулась мені на руку, і я почув, що вона плаче на моєму плечі.

— Ой любий, — мовила вона. — Ви ж будете добрий до мене, правда?

«Якого біса», — подумав я. Тоді погладив її по голові й легенько поплескав по плечу. Вона плакала.

— Будете добрий, правда? — Вона звела на мене очі.— Бо життя в нас попереду таке непросте.

Трохи згодом я провів її до дверей вілли, і вона пішла, а я рушив додому. Повернувшись до нашого будинку, я піднявся нагору, в свою кімнату. Рінальді лежав на ліжку. Він подивився на мене.

— Отже, у вас із міс Барклі посувається добре?

— Ми заприятелювали.

— Отож я й бачу, що ви мов той пес коло тічки.

Я не зрозумів, про що він говорить.

— Коло чого?

Він пояснив.

— А ви, — сказав я, — ви мов той пес, що…

— Годі, — мовив він. — А то ми зараз почнемо ображати один одного, — і засміявся.

— Добраніч, — сказав я.

— Добраніч, песику.

Я збив подушкою його свічку і потемки ліг у ліжко. Рінальді підняв свічку, засвітив її і знов узявся читати.

Розділ VI

Два дні я пробув поза містом, на постах. А коли повернувся, було вже надто пізно, і я зустрівся з міс Барклі аж третього вечора. В саду її не було, і мені довелось чекати в госпітальній канцелярії, поки вона зійде вниз.

Попід стінами кімнати, де розмістилася канцелярія, на пофарбованих дерев’яних постаментах стояли вряд мармурові погруддя. Такими ж погруддями був заставлений і вестибюль, куди виходили двері канцелярії. Всі вони виглядали на одне лице — така вже неодмінна властивість мармуру. Скульптура завжди наганяла на мене нудьгу — от хіба що бронза чимось вирізнялася. А мармурові погруддя геть усі нагадували надгробки на кладовищі. Щоправда, я бачив одне гарне кладовище — у Пізі. А от у Генуї мармурова скульптура препогана. Раніш ця вілла належала якомусь багатющому німцеві, і, певне, ті погруддя коштували йому величезних грошей. Цікаво б знати, хто їх робив і скільки взяв за роботу. Я розглядав мармурові обличчя, намагаючись визначити, чи вони належать до одного роду, чи як, та всі вони мали однакові класичні риси. Отож годі було сказати щось певне.

Я сидів на стільці, тримаючи в руках кашкет. Загалом ми мали носити сталеві каски, навіть у Горіції, але вони були незручні та й видавалися надто театральними в місті, звідки не евакуйовано цивільне населення. Тільки їдучи на пости, я надівав каску і брав з собою англійський протигаз. Ми тоді щойно почали їх одержувати. То були справжнісінькі маски. Належало нам носити при собі й пістолет, навіть лікарям і офіцерам санітарної служби. Я відчував, як він упирається в спинку стільця. Той, хто не носив пістолета на видноті, підлягав арешту. Рінальді носив кобуру, напхану туалетним папером. Я мав у кобурі справжній пістолет і почував себе надійно озброєним, поки не спробував з нього стріляти. Пістолет був «астра», калібру 7,65, з коротким стволом, і, коли. натиснути курок, його так кидало вгору, що годі було й думати кудись поцілити. Я вправлявся з ним, спускаючи мушку під мішень і силкуючись перебороти віддачу сміховинно куцого дула, доки став улучати з двадцяти кроків на ярд убік від цілі; аж тоді до мене дійшло, яка то дурниця носити при собі пістолет, та незабаром я просто забув про нього, і відтоді він теліпався в мене на крижах, а я й не помічав того і, лише коли натрапляв на людей, що розмовляли по-англійському, відчував невиразний сором. А тепер сидів оце на стільці, і якийсь там черговий чи хто несхвально дивився на мене з-за столу, тим часом як я розглядав мармурову підлогу, оті постаменти з мармуровими погруддями, живопис на стінах і чекав на міс Барклі. Живопис був непоганий. Будь-який настінний живопис має гарний вигляд, коли він починає лущитись і обсипатись.

Я побачив, що Кетрін Барклі вийшла у вестибюль, і встав. Вона йшла до мене й тепер не видавалась такою високою на зріст, але була дуже гарненька.

— Добрий вечір, містере Генрі, — привіталася вона.

— Здрастуйте, — відказав я.

Черговий за столом сидів і слухав.

— Посидимо тут чи вийдемо в сад?

— Краще ходімо в сад. Там не так жарко.

Я рушив за, нею до саду, і черговий дивився нам услід. Коли ми вийшли на посипану рінню доріжку, Кетрін спитала:

— Де ви були?

— Виїздив на пости.

— Ви не могли прислати мені записку?

— Ні,— сказав я. — Не випадало. Я думав повернутися того ж дня.

— Треба було сповістити мене, любий.

Ми збочили з доріжки