Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

де треба мати спокійну голову, провидіння й силу. Це, як з'ясувалося, не для вас. Я забороняю вам виїжджати на фронт — віднині і назавжди.

Герінга було принижено й знищено, він відчував спиною, як услід йому посміхалися оті нікчеми — ад'ютанти фюрера.

В Каринхале на нього вже чекали штабісти люфтвафе: він наказав зібрати своїх людей, виходячи з бункера. Але наради розпочати не вдалося: ад'ютант доповів, що прибув рейхсфюрер СС Гіммлер.

— Він просить, щоб розмова з вами була сам на сам, — сказав ад'ютант з тією багатозначністю, яка надавала його роботі підкресленої загадковості в очах присутніх.

Герінг прийняв рейхсфюрера у себе в бібліотеці. Гіммлер, як завжди, посміхався і був спокійний. Він сів у крісло, зняв окуляри, допго протирав скельця замшею, а потім без будь-якого вступу сказав:

— Фюрер більше не може бути вождем нації.

— А що ж робити? — машинально спитав Герінг, він навіть не встиг по-справжньому злякатися тих слів, які виголосив лідер СС.

— Взагалі у бункері війська СС, — так само спокійно, своїм рівним голосом вів далі Гіммлер, — але не в цьому, зрештою, справа. У фюрера паралізована воля. Він не може приймати рішень. Ми повинні звернутися до народу.

Герінг подивився на товсту чорну папку, що лежала на колінах Гіммлера. Він згадав, як у сорок четвертому році його дружина, розмовляючи по телефону з подругою, сказала: «Краще приїжджай до нас, розмовляти по телефону ризиковано, нас підслухують». Герінг згадав, як він тоді постукав пальцями по столу і зробив дружині знак: «Не говори про таке, це безглуздя». І зараз він дивився на чорну папку й думав, що там може бути диктофон і що ця розмова через дві години буде прокручена фюрерові. І тоді — кінець.

«Він може говорити все, що йому заманеться, — думав Герінг про Гіммлера, — батько провокаторів не може бути чесною людиною. Він уже знає про моє сьогоднішнє позорище у фюрера. Він прийшов, щоб довести до кінця свою партію».

Гіммлер також розумів, що думає «наці № 2». Тому, зітхнувши, він вирішив йому допомогти. Він сказав:

— Ви — наступник, отже, ви — президент. А я — рейхсканцлер.

Він розумів, що нація не піде за ним як за вождем СС. Потрібна була фігура для прикриття.

Герінг відповів також автоматично:

— Це неможливо… — І через якусь мить сказав, дуже тихо, розраховуючи на те, що шепіт не запишеться на диктофон, якщо навіть той схований у чорній папці: — Це неможливо. Одна людина має бути і президентом, і канцлером.

Гіммлер ледь усміхнувся, посидів якусь хвилинку мовчки, а потім пружно підвівся, обмінявся з Герінгом партійним привітанням і тихо вийшов з бібліотеки…

15.2.1945 (23 години 54 хвилини)

Штірліц спустився з кабінету в гараж. Усе ще бомбили, але тепер десь у районі Цоссена — так йому принаймні здавалося. Штірліц відчинив ворота, сів за кермо і увімкнув запалення. Потужний мотор його «хорха» завуркотів рівно і впевнено.

«Поїхали, машинко», — подумав він по-російськи і увімкнув радіо. Передавали легку музику. Під час нальотів завжди передавали веселі пісеньки. Це стало звичкою: коли добряче били на фронті або сильно довбали з повітря, радіо передавало веселі, смішні програми: «Ну, їдьмо, машинко. Швидко поїдемо, щоб не попасти під бомбу. Найчастіше бомби попадають у нерухомі цілі. Поїдемо з швидкістю сімдесят кілометрів: отже, ймовірність попадання саме й зменшиться у сімдесят разів…»

Його радисти — Ервін і Кет — жили в Кепеніку, на березі Шпреє. Вони вже спали — і Ервін, і Кет. Останнім часом вони лягали спати дуже рано, бо Кет була вагітна.

— Ти гарно виглядаєш, — сказав Штірліц, — ти належиш до того рідкісного типу жінок, яких вагітність робить чарівними.

— Вагітність робить красивою будь-яку жінку, — відповіла Кет, — просто в тебе не було можливості цього помітити…

— Не було можливості, — посміхнувся Штірліц, — це ти правильно сказала.

— Тобі каву з молоком? — спитала Кет.

— Звідки молоко? Я забув привезти вам молока… Чорт…

— Я виміняв на костюм, — відповів Ервін. — Їй неодмінно треба хоч трошки молока.

Штірліц погладив Кет по щоці й спитав:

— Ти нам щось заграєш?

Кет сіла за рояль і, перегорнувши ноти, відкрила Баха. Штірліц відійшов до вікна й тихо спитав, Ервіна:

— Ти перевіряв, вони тобі не встромили якоїсь штуковини у віддушину?

— Я перевіряв, нічого нема. А що? Твої брати в СД уже винайшли нову гидоту?

— А біс їх знає.

— Ну? — спитав Ервін. — Що?

Штірліц хмикнув і похитав головою.

— Розумієш, — неквапливо заговорив він, — мені дали завдання… — Він знову хмикнув. — Я маю стежити за тим, хто з вищих бонз хоче вийти на сепаратні переговори з Заходом… Вони мають на увазі гітлерівське керівництво, не нижче. Як тобі це завдання, га? Веселе? Там, мабуть, вважають: якщо я не провалився за ці двадцять років, значить, я всесильний. Непогано було б стати мені заступником Гітлера. А може, взагалі пробитися у фюрери? Я стаю буркотуном, ти помічаєш?

— Тобі це личить, — відповів Ервін.

— Як ти думаєш народжувати, дівчинко? — спитав Штірліц, коли Кет перестала грати.

— По-моєму, нового способу ще не знайшли, — усміхнулась жінка.

— Я розмовляв позавчора з одним лікарем-акушером… Я не хочу вас лякати, мої любі… — Він підійшов ближче до Кет і попросив: — Грай, дівчинко, грай. Я не хочу вас лякати, хоч сам дуже злякався. Цей старий лікар сказав мені, що при пологах він може визначити походження будь-якої жінки.

— Я не розумію, — сказав Ервін.

Кет обірвала музику.

— Не лякайся. Спершу вислухай, а потім подумаємо, як вибратися з цієї халепи. Розумієш, жінки кричать, коли народжують дітей.

— Спасибі, — усміхнулася Кет, — а я думала, вони співають пісень.

Штірліц похитав головою, зітхнув:

— Розумієш, вони кричать рідною мовою. На діалекті тієї місцевості, де народилися. Отже, ти будеш кричати «мамочко» по-рязанськи…

Кет усе ще грала, але Штірліц побачив, як очі її — раптом зразу — налилися сльозами.

— Що робитимемо? — спитав Ервін.

— А якщо відіслати вас до Швеції? Я, мабуть, зможу це влаштувати.

— І залишишся зовсім без зв'язку? — спитала Кет.

— Тут буду я, — сказав Ервін.

Штірліц заперечливо похитав головою.

— Саму тебе не випустять. Тільки разом з ним: йому, як інвалідові війни, треба полікуватися в санаторії, є запрошення від німецьких родичів із Стокгольма… Одну тебе не пустять. Його ж дядько вважається у нас шведським нацистом, а не твій…

— Ми зостанемось тут, — сказала Кет. — Нічого. Я кричатиму по-німецьки.

— Можеш додати трохи російської лайки, але неодмінно з берлінським акцентом, — пожартував Штірліц. — Вирішимо це завтра: подумаємо не поспішаючи і без героїчних емоцій. Їдьмо, Ервін, треба