Читати книгу - "Кід Родело"

Дене? — оце вперше вона звернулась до нього за ім’ям.

Він знизав плечима.

— Вдасться… декому з нас. Але попереду в нас — чисте пекло, будьте певні.

Він вказав на схід.

— Оце — Каміно дель Дьябло… Дорога Диявола, про яку ми розмовляли. Сотні три-чотири людей загинули на ній під час золотої лихоманки.

Ця частина пустелі заросла креозотовими кущами і купами чольї, зрідка траплялися сахуаро або окотіло. Вони прокладали шлях проміж зарослів, часто їдучи низкою, витримуючи головний напрямок — на південь.

Коли вони з’їхали на невелике підвищення, Джо Харбін зупинив їх.

— А чому б нам не залягти отут у засідку? — спитав він. — Ми можемо звільнитися від них раз і назавжди!

— Залягти і дати їм змогу оточити нас, — відповів Ден. — І відрізати від води.

— Якої води? — Том Беджер повернув голову і дивився на Дена.

— Отам колодязі Т’юл, але вони розташовані трохи на схід, я б сказав.

Ми можемо зберегти час, як рушимо просто до Папаго-Веллс.

Звідси починаючи, пустеля стала зламаною і нерівною. Вулканічні конуси здіймалися у шести місцях; Родело, зробивши широку дугу, показав глибокий кратер. Це був краєчок країни Пінакате. На південь вона ставала ще гіршою через гребені лави та піщані дюни, які простяглися на кілька миль; порепана країна, майже зовсім позбавлена води. Через весь край пролягали лише одна чи дві стежки, наскільки він знав. Милі й милі з них ішли по розбитих скелях, горбатій лаві з гострими, наче бритва, краями, що за кілька годин можуть скалічити коня або людину, що йде пішки. Там не було нічого живого за винятком подекуди товсторогів, койотів та гримучих змій. Але їм доведеться прокласти свій шлях крізь цей край, а потім крізь піски до самої бухти.

Вони трохи відпочили серед чорних скель, приготувавшись до бою, яке проте не відбувся. На світанку рушили знову, часто прикладаючись до фляг, спостерігаючи, як зменшуються крапля по краплі їхні запаси води.

Витримки залишалось усе менше. Джо Харбін кляв свого коня, і Ховрашок бурмотів собі під ніс, сердито поглядаючи на кожного. Ден із. зусиллям стримував себе. Тільки Нора виглядала впевненою, спокійною. Її обличчя було виснажене, очі запалі, і ввечері, злізаючи з коня, вона ледве не впала, але не скаржилася.

Цієї ночі з’явились які, але не для того, щоб битися. Вони виникли швидко, несподівано, коли Харбін підшукував місце для табору, ще одного табору без води.

Індіанці вирвалися з безлюдної, здавалося, пустелі, швидкий, короткий напад, шквал пострілів — а потім зникли, помчали уперед у пустелю.

Залігши серед скель, вони чекали із зброєю напоготові, але які не повернулися. Нарешті Беджер звівся на ноги, чекаючи пострілу. Але все було спокійно. Присмеркові тіні густішали. З пустелі не доносилося ані звуку. Беджер пішов до коней, а інші почали повільно підводитися. Раптом він заговорив дивно напруженим голосом, надто високим для нього:

— Дивіться!

Куля пробила найбільшу флягу, і вода витекла на пісок. Тільки темна пляма залишилася на тому місці, де вона всмокталася.

— Приготуємо каву, — сказав Родело, — там залишилось достатньо для цього.

Розділ шостий

Ден Родело дивився на зорі, відчував прохолоду пустельної ночі й був сповнений вдячності. Не так уже й багато було у житті, що залишилося позаду, приємного або легкого. Тільки давні спогади про матір та про домівку, де все було чудово. Коли ж це було?

А тепер він їхав пустельним шляхом із людьми світу, який сповідував насильство, і сам був людиною цього світу, де вага кулака або швидкість, з якою ти вихоплюєш револьвер, визначала різницю між життям та смертю.

І тепер він вів останній відчайдушний бій супроти відчайдушних людей.

Відчайдушні чоловіки… І дівчина.

Що вона за людина? Чому вона зважилася на прогулянку по пустелі у такій компанії? Ден Родело зважив кожен свій крок. Єдина річ, на яку він не розраховував, це була Нора Пакстон.

Чотири чоловіки та жінка, заручені зі смертю, смертю, що може прийти від. рук яків, які женуться за ними, а може — від самої пустелі. Їхня найбільша фляга продірявлена, інші майже порожні. Коні вип’ють усе, що там є, у кращому разі їм залишиться по ковтку на кожного. Коли вони рушать на світанку, води вже не буде.

Як довго може людина жити й мандрувати без води під таким сонцем, у таку палючу спеку? День, можливо… або два дні. Він знав про чоловіка, який вижив три дні зверх того, коли мав би загинути, витримав завдяки справжній мужності, ненависті, невгамовному бажанню вижити й помститися.

Води вистачило для кави, і, коли вона зварилася, вони сіли разом і випили її, і кожен був зайнятий своїми думками. Ден Родело знав, що можна зробити у таких обставинах, але він не був убивця, і тому прийшов тільки до одного висновку, того самого, з якого починав: дочекатися кінця… а наприкінці він скаже їм правду. Це буде означати стрілянину, а він не такий вправний стрілок, як Джо Харбін. Може, він швидший за Тома Беджера, але навіть у цьому він не був певен. Дурний він був., коли затіяв цю справу, але така вже він людина — не дуже мудра, не дуже кмітлива, звикла користуватися тим, що має, а це була певна стійкість, запас життєвих сил, уперте небажання відступити.

— Ну, то як? — Джо дивився на Дена. — Ти, здається, та людина, що буцімто знає, де знайти воду.

— Спробуємо. Вирушимо на світанку.

— Якщо вони дозволять, — сказав Беджер.

— Вони дозволять, — відповів Родело.

Він був чомусь певен цього, певен, тому що знав індіанців раніше. Є в індіанцеві щось таке, що схиляє його до катування, не тільки, щоб принести страждання ворогові, але щоб подивитися, скільки він вистоїть. Для індіанця мужність — це усе, мужність та витримка, тому він завжди схильний випробувати своїх ворогів, щоб знати, наскільки значна його: перемога.

До того ж, Капелюх не дурень. Час на його боці, і він може дозволити собі відступити, щоб дати змогу спеці, спразі та жорстокій вдачі людей, яких він переслідує, зробити свою справу.

Стрілянина, яку вони вчинили, це була тільки попередня спроба, висок, яким перевіряли прямовисність стіни їхнього опору. Переслідувані реагували швидко, гостро, тож і знають, що час іще не настав, і будуть просто йти слідом ще день, а може, й два.

— Ви знаєте, де тут є вода? — спитала Нора.

— Я знаю, де вона може бути. Не сподівайтеся, що то буде джерело.

Якщо і є джерела у цій країні,