Читати книгу - "Кід Родело"

то я ніколи не зустрічав людину, що знала б про них. Тут є заглибини з водою, отакі, як у Тінахас-Альтасі або Рейвенс-Б’ютті… є тут Папаго-Веллс, колодязь Т’юл і деякі інші місця. Гадаю, зможу знайти їх.

— Тобі краще знати, — сказав Харбін.

Родело зиркнув на нього.

— Не спокушай долю, — сказав він спокійно, — бо я маю, якнайменше, одну перевагу.

— Ти? — глузливо посміхнувся Харбін.

— Мені відомо, як спритно ти поводишся із револьвером, а ти про мене нічого щодо цього не знаєш.

— Не маю потреби знати.

Він промовив це гостро, майже презирливо, але Ден Родело був певен, що зауваження влучило в ціль. Харбін був від природи підозріливий, не довіряв нікому, і він буде удвічі підозріливіший тепер. Він запитує себе, що ж мав на думці Родело. Чи не був він, приміром, відомим стрільцем, що користується різними прізвищами? Якщо так, хто ж це може бути? Харбін у думках перебрав їх, намагаючись згадати місцеперебування кожного. Джим Куртрайт, Бен Томпсон, Комодор Перрі Суен, Док Холідей, Джон Буль, Фермер Піл… Одного за одним згадував він їх. Але могли бути й інші, яких він не знав.

Саме на це Родело й розраховував — заінтригувати Харбіна і примусити його бути обережним.

Тут не було людей, що знають пустелю, — Ден Родело знав це добре.

Беджер і Харбін були обидва з прерій. Том Беджер був наполовину індіанець; спочатку він полював на буйволів, потім крав корів. Не раз брав участь у розбійних нападах на поштові карети, а також у війнах за худобу.

Харбін був ковбоєм, кочегаром на залізниці Денвер — Ріо-Гранде, найманим стрільцем у декількох війнах за ділянки та худобу. А потім став грабіжником. Уперше вбив людину під час гри в карти.

Усе, що вони знали про дику місцевість, то були знання про рівнинні штати або про східні схили Скелястих гір. Схоже, що ніхто з них не знав про ті маленькі хитрощі, які дають змогу вижити у пустелі… крім, може, Беджера.

На світанку вони рушили; роти в них пересохли, губи порепались та потріскались, кожен рух очей відзивався болем у попечених повіках. На відстані, але не дуже далеко, бовваніла невисока хмарка куряви, що рухалась слідом за ними. Харбін подивився у той бік і Вилаявся.

Тепер уже вони не могли мандрувати так швидко, як їм би хотілося.

Навкруги була країна Пінакате — розтріскана лава, глибокі кратери, гостроверхі скелі і скрізь — густі зарості чольї. Деякі з мешканців пустелі звуть один рід чольї «стрибучим кактусом», бо коли рука наближається до нього або коли ви пройдете надто близько, кактус, здається, підстрибує і ніби свідомо проштрикує вас своїми гострими, як голки, шпичаками.

Чолья вся укрита шишками розміром з короткий банан, а ті шишки обтикані колючками, кожна з яких може спричинити болючу рану. Паростки чольї легко відломлюються, бо саме таким способом рослина розмножується.

Росте чолья густими купами, інколи покриваючи цілі акри, і, здається, віддає перевагу розколинам у лаві. В деяких місцях купи чольї можуть наполовину вкривати вулканічні конуси, і її лимонно-жовті колючки сяють у темній пустелі, наче віддалені вогні.

Кожний крок проміж них ризикований. Паростки відломлюються, колючки встромляються у кінські ноги, в одяг вершника, навіть у шкіряні стремена. Ніщо не убереже від шпичаків. Встромившись у тіло, вони засідають там, як гачки, і видирати їх важко і боляче.

Ден Родело їхав попереду, обираючи шлях поміж виходами лави та кактусами. Це були небезпечні місця. Часом їм доводилося перетинати невеликі ділянки лави, де кожний хибний крок означав зламану ногу коня. Одного разу об’їхали кратер щонайменше у чотириста футів завглибшки. На дні. Його були розкидані кілька сахуаро, а ще якісь великі кактуси росли в місці, де гребінь був проломлений — наче пролом у стіні. Скрізь навкруги росли купки чольї і «котячих пазурів». Далеко попереду виднівся товсторог, що спостерігав з вулканічного конуса. Це було серце країни Пінакате.

До Дена наблизилася Нора. Він був вражений, побачивши її обличчя.

Губи розтріскалися і кровоточили.

— Ще дуже далеко, Дене? — спитала вона. — Я маю на думці, до бухти?

— Добрий шмат дороги.

— Щось має статися?

Він поглянув на неї; його теж турбувала ця думка.

— Чимало чого, боюся. Тримайте голову понижче, чуєте, коли з’являться які. А крім усього… ну, ви знаєте почуття Джо Харбіна.

— Гей ви, про що ви там розмовляєте удвох? — гукнув Харбін. — Ця жінка для мене, Родело, тобі було про це сказано, не забувай!

Ден трохи обернувся у сідлі.

— Я думаю, вона сама це вирішить.

— Чорта лисого, сама! Я це вирішив! Вона моя, а якщо тобі заманеться посперечатися щодо цього, ти тільки скажи!

Ден легко сидів у сідлі, і ремінець, на якому тримався його кольт, був звільнений.

— Не нахваляйся занадто своєю репутацією, Джо. Дехто може схотіти перевірити її.

— У будь-який час!

Від розмов боліли губи, і Ден Родело не відповів. Він примружився проти сонця, вишукуючи знайомі прикмети, Гне знайшов нічого. І все ж таки водоймище було десь поблизу.

Весь ранок вони їхали без води. Тепер сонце було вже високо, коні рухалися, сповільнюючи крок. Раптом він побачив білий відблиск угорі на темній скелі попереду. В ту ж мить його вдарила бджола, що летіла своїм шляхом.

Коні відчули запах води і прискорили ходу. І нарешті вони побачили воду. Нора подивилася — і відвернула обличчя. Том вилаявся із гіркотою. У заглибині, що була до половини наповнена водою, лежав здохлий баран.

Дохлий уже кілька днів.

Джо Харбін обернувся до Родело.

— Оце до такої води ти нас вів?

— Це ж не його провина. Будь розсудливий, — спокійно сказав Том. — Ми маємо ускладнення, але не позбавимося їх, якщо почнемо стрілянину проміж собою.

Ховрашок дивився на Родело, і в очах його був острах.

— Є інший шанс, — сказав Родело, — десь із годину звідси.

Стомлено вони посідали знову на коней і рушили на південний схід.

Страх їхав із ними разом, бо тепер почуття безпеки покинуло їх. Всі відчували вплив обезводнювання, що зростало із кожною годиною. Родело, який насичував себе водою при кожній нагоді, був у кращому стані, ніж інші.

Нора до певної міри теж, бо брала до уваги його поради.

Дорогою Ден Родело вивчав місцевість. На рівних місцях води бути не могло. Але десь поблизу, він знав, були водоймища Папаго-Веллс, які звичайно містили трохи води, а інколи навіть багато. Але оця клята місцевість настільки одноманітна, що тут майже неможливо відшукати потрібне місце.

Він відчував кожне зусилля коня, важкість його м’язів, бажання