Читати книгу - "Кров Амбера"

увірвалися у фортецю, — зауважив я.

Дейв поспішив до мене і придивився. Я негайно перебрався на навітряний бік.

— Ти маєш рацію, — визнав він. — Але це вперше. Якщо їм вдасться відкрити ці кляті ворота і впустити решту, то, можливо, у них з'явиться якась надія. Ніколи не думав, що доживу до цього.

— А скільки років тому, — запитав я, — цю фортецю осаджувала армія, в якій служив ти?

— Може, вісім, може, дев'ять, а може, й десять років, — пробурмотів він. — Ці хлопці, мабуть, неабиякі молодці.

— А через що вся ця метушня? — Запитав я.

Він повернувся і вивчив мене поглядом.

— Ти дійсно не знаєш?

— Тільки-тільки потрапив сюди, — правдиво запевнив я його.

— Зголоднів? Хочеш випити?

— Чесно кажучи, так.

— Тоді пішли, — він взяв мене за лікоть і направив назад між двох каменів, а потім повів по вузькій стежці.

— Куди ми йдемо? — Запитав я.

— Я живу неподалік. Я взяв за правило годувати дезертирів в пам'ять про колишні часи. Для тебе я не зроблю виключення.

— Спасибі.

Незабаром стежка розгалузилася, і він вибрав праву розвилку, яка вимагала деякого підйому. В остаточному підсумку стежка привела нас до гряди скельних уступів, останній з яких знаходився на пристойному віддаленні від решти. У стіні було безліч розколин, в одну з яких Дейв і пірнув. Я пішов за ним на деякій відстані, і він зупинився перед низьким входом у печеру. Звідти тягнуло страхітливим запахом розкладання, і чулося, як там дзижчали мухи.

— Це мій дім, — оголосив він. — Я запросив би тебе увійти, але він тісний… І е-е…

— Нічого, нічого, — поспішно заспокоїв я його. — Я почекаю.

Він пірнув у печеру, і я зрозумів, що апетит у мене стрімко пропадає, особливо коли уявив, що він міг зберігати в такому житлі.

Через кілька миттєвостей він з'явився знову з брезентовим мішком через плече.

— Знайшов щось пристойне, — оголосив він.

Я припустив назад по розколині.

— Гей, ти куди?

— На повітря, — відповів я. — Хочу повернутися на карниз. Тут трохи затісно.

— А-а. Гаразд, — погодився він і попрямував слідом за мною.

Він приніс дві непочаті пляшки вина, кілька фляг з водою, свіжий на вигляд буханець хліба, трохи консервованого м'яса, кілька міцних яблук і нерозрізану головку сиру. Все це я виявив, коли ми сіли на виступі біля виходу з розколини, і він жестом запропонував мені відкрити мішок і зайнятися самообслуговуванням. Обачно розташувавшись з навітряного боку, я випив для початку трохи води і з'їв яблуко.

— У цієї фортеці бурхлива історія, — почав розповідати він, дістаючи з-за пояса ножик і відрізаючи собі сиру. — Я не знаю напевно ні хто її побудував, ні скільки вона тут стоїть.

Побачивши, що він збирається виколупати пробку з пляшки з вином ножиком, я зупинив його і спробував з допомогою Логруса добути штопор. Вийшло, і я тут же передав йому штопор. Відкривши пляшку, він віддав мені її цілком і відкоркував собі іншу. З причини занепокоєння за власне здоров'я, я був вдячний йому за це, хоча і не відчував бажання напиватися.

— Ось це я розумію передбачливість, — схвалив він, вивчаючи штопор. Мені вже давно була потрібна така штука…

— Залиш його собі, — дозволив я. — Розкажи мені ще про цю фортецю. Хто там мешкає? Як вийшло, що ти прийняв участь в нападі на неї? Хто осаджує фортецю зараз?

Він кивнув і сьорбнув вина.

— Самим першим господарем цієї фортеці з усіх, кого я знав, був чародій по імені Шару Гаррул. Королева моєї країни раптово зібралася, виїхала і заявилася сюди, — і він замовк і якийсь час дивився кудись удалину, а потім зневажливо пирхнув: — Ох вже мені ця політика! Я навіть не знаю, який у той час називали привід для такої поїздки «в гості». У ті дні я взагалі не чув про це прокляте місце. Так чи інакше, затрималася вона надовго, і народ почав гадати, чи не стала вона полонянкою? Або чи не укладений якийсь союз? Чи може вона зав'язала роман? Як я зрозумів, вона ще деякий час зрідка направляла повідомлення, але вони зазвичай містили лише заспокійливу нісенітницю — якщо, звичайно, там не передавалися секретні відомості, про які людям на кшталт мене чути не належало. Вона до того ж прихопила з собою пристойну свиту і почесна варта при ній служила не тільки для блиску. Ці хлопці були самими загартованими бійцями, хоча і одягалися в пишні вбрання. Тому в той час і йшло багато суперечок про те, що ж, власне, відбувається.

— Одне питання, якщо можна, — втрутився я. — А яку роль грав у всьому цьому король? Ти не згадав про нього, а йому, здавалося б, належало знати…

— Помер, — перервав він мої міркування. — Вона стала красунею вдовою, і на неї сильно тиснули, наполягаючи на новому заміжжі. Але вона просто міняла одного коханця за іншим і розігрувала різні інтриги. Звичайними її хахалями були військові або вельможі, або і ті й інші одночасно. Однак, відправившись у цю подорож, вона залишила керувати королівством сина.

— О, так значить принц був досить дорослим, щоб сісти за кермо?

— Так. Власне кажучи, він і почав цю прокляту війну. Набрав військо, влаштував йому огляд і залишився незадоволений ним, і тому зв'язався зі своїм другом дитинства, людиною, що серед нас вважалася просто розбійником, але командувала великим загоном найманців. Звали його Далт…

— Стоп! — Пригальмував я його.

Мої думки понеслися учвал, коли я згадав історію, розказану мені одного разу Жераром, про дивну людину по імені Далт, що виступив проти Амбера на чолі приватної армії, причому незвично ефективно. Для протидії йому довелося викликати самого Бенедикта. Сили Далта розгромили біля підніжжя Колвіра, а сам Далт був важко поранений. Хоча трупа його ніхто так і не побачив, вважалося, що від таких поранень він помер. Але було там і ще дещо.

— Твоя батьківщина, — сказав я. — Ти так і не назвав її. Звідки ти, Дейв?

— З країни під назвою Кашер, — відповів він.

— А королевою у вас була Ясра?

— Ти чув про нас. Звідки ти родом?

— Із Сан-Франциско.

— Не знаю такого місця, — похитав він головою.

— А мало хто його знає. Слухай, у тебе хороший зір?

— Що ти маєш на увазі?

— Не так давно, коли ми дивилися на бій, ти випадково не розібрав, який прапор у атакуючих фортецю?

— Очі у мене не ті, що бувало, — зізнався він.

— Прапор був чорно-зелений, з якимись звірами на ньому.

Він присвиснув.

— Він, мабуть, лев, що терзає єдинорога. Схоже на штандарт Далта.

— А який сенс у цього герба?