Читати книгу - "Стара фортеця"

класом, голосно закричав звідти:

— Гей, ти, патлатий, іди сюди!

Кулібаба не зупинявся.

Я зрозумів, що Куниця хоче врятувати мене й навмисно дражнить Кулібабу. Куниця гадав, що Кулібаба кинеться за ним, а я в цей час зможу втекти.

— Боїшся? Іди, йди сюди, талалайка, я тобі надаю! — ричав Куниця, бігаючи позаду нас.

Але Кулібаба виявився хитрішим і так мене й не пустив.

Карцер містився в підвальному поверсі гімназії, біля дров'яних сараїв. Кулібаба вштовхнув мене туди й відразу ж, не запалюючи світла, навпомацки замкнув на висячий замок обкуті жерстю двері.

В карцері було сиро, пахло осіннім лісом, опеньками, давно покинутими воронячими гніздами. Ще добре було, що надворі світив повний місяць. Ясне світло його проникало в карцер крізь гратоване віконечко. Шибки в ньому були напіврозбиті, і я добре чув, що діється в гімназії.

Нагорі, в актовому залі, зсували парти.

Потім заграв духовий оркестр. Почалися танці. Звуки краков'яків і вальсів долинали до мене сюди. Я чув, як човгають по підлозі ноги танцюючих. Хтось, можливо чорноволосий розпорядник, на все горло кричав там:

— Адруат, панове! Авансе!

Було дуже прикро сидіти тут, у темному й сирому карцері, а найголовніше — не знати, за що саме тебе посадовили. А тут іще щока здорово боліла, я відчував навіть, як напухає око, — клятий Подуст мене дуже сильно вдарив; я не знав раніше, що він може так битися.

І мені так стало шкода, що нема у нас Лазарєва, з яким нас розлучили пілсудчики. Та хіба дозволив би він собі коли-небудь ударити учня? Ніколи в світі! Він і в куток нікого не ставив, а не те щоб битися. І я згадав раптом усе те, що розповідав нам Лазарєв про Шевченка. Як мучили його кляті пани, як запроторив його в далеке заслання цар. Мабуть, багато ночей просидів Шевченко ось так, як оце я тепер, у сирості й холоді, за залізними гратами. І били, мабуть, його не раз…

І мені стало приємно, що я постраждав за нього. І раптом здалося, що Шевченко дивиться на мене з темного кутка карцера — добрий, вусатий Тарас Григорович. Мені навіть почувся його голос:

— Не журись, Василю…

А музика в актовому залі все продовжувала грати.

В перервах між танцями затіяли «летючу пошту»; листоноші дзвінко вигукували номери.

Порозходилися під ранок. Було чути, як віддалялися голоси гімназистів, як затихали їх кроки на порожніх тротуарах сонного, мовчазного міста.

А по мене до першого дзвоника, до початку занять гімназії, так ніхто й не прийшов!

Сидячи на кам'яній підлозі карцера, я знову й знову повторював вірш Шевченка «Ще як були ми козаками».

Тут уже ніхто не заважав мені прочитати його спокійно, до кінця. І у вогкій тиші підвалу, відкарбовуючи кожне слово, я читав сам для себе:

Поникли голови козачі,

Неначе стоптана трава.

Украйна плаче, стогне-плаче!

За головою голова

Додолу пада. Кат лютує,

А ксьондз скаженим язиком

Кричить: «Te deum! Алілуя!..»

Отак-то, ляше, друже, брате,

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели;

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Возобновим наш тихий рай.

«Чого ж вони до мене присікались? Такі хороші вірші! І навіть дочитати не дали. Може, якби дочитав, усе б стало зрозуміло і ніхто не лаявся б? А втім, хтозна. Хай їм трясця, чого їм треба…»

Я згадав при цьому, скільки в мене є друзів поляків на Заріччі. Як ми гарно живемо з ними! Ну от хоч би Юзик Стародомський — Куниця. Дома він розмовляє з своїми батьками тільки по-польському. І завжди на польські свята частує мене мазурками. Але ж він не образився на мене за цей вірш.

Я прихилився до холодної стіни карцера, і в мене за спиною щось дзвякнуло. Намацав іржаве кільце, продіте в залізну скобу, замуровану в цеглу. Звідки воно тут узялося? Може прикуті ланцюгами до цього кільця, тут колись сиділи ченці, які чимось завинили. Неприємно, моторошно стало на саму думку про це, і я відсунувся від стіни.

Раптом якась тінь майнула по двору, і я почув знайомий голос.

— Василю, живий? — прошепотів Куниця, притискаючись обличчям до розбитого вікна.

— А що зі мною може бути, — якнайспокійніше відповів я.

— Тобі не страшно там?

— Ет, пусте!

Куниця вхопився обома руками за віконні грати, спробував їх розхитати, але, збагнувши, що вони міцно сидять у метровій монастирській стіні, пробурмотів:

— Їх і кувалдою не виб'єш… Слухай, Василю, наші хлопці склались у кого що було і пішли до Никифора. Дали йому хабара два карбованці. Він обіцяв, тільки-но директор ляже спати, випустити тебе. А ми тебе ждатимемо біля входу до кафедрального собору. Разом додому підемо. Згода?

— Дякую, Юзю, — сказав я, зворушений співчуттям хлопців. — Тільки неодмінно підождіть…

Вільний урок

Сьогодні у нас німецька. Учителя ми чекаємо довго. Вже дзвоник давно продзвенів, а він усе не йде.

Куниці набридло сидіти на парті. Він зліз на підвіконня і, не роздумуючи, клацнув нікельованою засувкою.

— Гляди, Юзику, Цузамен тебе лаятиме! Він боїться протягів! — гукнув Петько Маремуха з задньої парти.

Куниця тільки вперто мотнув головою й мовчки, не відповідаючи Маремусі, потяг до себе криву віконну ручку.

Коричнева замазка посипалася на підлогу. Вікно повільно, з скрипом розчинилося.

Теплий, сонячний ранок увірвався в наш запорошений клас; ми почули за вікнами веселі голоси шпаків. На кафедральному соборі глухо туркотали голуби, за майданом, на Житомирській вулиці, віднімаючи у проїжджого селянина мішок з вівсом, голосно лаялися два петлюрівці. Спершу нам здавалося, що вони, прагнучи настрашити селянина, почнуть стріляти вгору, але проїжджий віддав їм мішок, і підвода швидко покотилася вниз, до річки.

Нас усіх одразу потягло до вікон, до міського шуму.

По класу загуляли веселі протяги, засріблився порох над порожніми партами. Кімната стала просторішою, ширшою — наче стіни її розсунулися. Запахло весною, полями, й ще дужче закортіло втекти звідси на волю.

Я ліг на підвіконня поруч Юзика. Щоб не впасти, я вчепився рукою за його шкіряний пояс і до половини виткнувся назовні.

Знайомий, забрукований булижником майдан простелився перед нами.

Па другому боці його, навпроти будівлі гімназії, височів похмурий, облізлий кафедральний собор. Ще з початку війни його не ремонтували. З товстих закруглених стін обсипалася штукатурка, де-не-де цеглини поросли рудуватим мохом. Високі склеписті двері були відчинені. У соборі відбувалася служба.

Товстенький Петько Маремуха раптом скочив з підвіконня й кинувся до пічки.