Читати книгу - "Місто біля моря"

не було стільки грошей відразу! Документи на поїздку були складені в портфель — його мені майже насильно втиснув Микита Коломієць. Він спеціально пішов в окружком комсомолу і позичив портфель у завідувача оргінструкторським відділом Дмитра Панченка. Я не хотів брати його, побоюючись насмішок, але Микита сказав дуже переконливо:

— Зрозумій, голубе: коли портфель — необхідність, нічого страшного в ньому нема. Зовсім не обов’язково, щоб він був ознакою твого бюрократичного переродження. А де ти будеш без портфеля держати посвідчення, шкільний кошторис, списки учнів? У кишенях? Пожмакаєш усе. Нарешті, куди ти сховаєш рушник, мило, зубну щітку? Нема куди, правда ж? А все це чудово вкладається в портфель. Зайшов, скажімо, до самого завідувача шкільного відділу ЦК. Будеш з кишень виймати пожмакані папірці?.. А з портфелем воно зручніше.

Я відбивався від портфеля щосили, бо добре знав: тих комсомольців, які носять портфелі, називають бюрократами і чиновниками. А коли ще такий власник портфеля галстук одіне собі на шию, так і знай — охрестять цього чиновника міщанином, переродженцем, який одірвався від мас. Виходячи з гуртожитку, я обгорнув портфель старими газетами і поніс його під пахвою, наче картину. Тільки біля вокзального палісадника оглянувся і шпурнув газети в канаву.

На вокзалі знайомих не було. У буфеті парував самовар, і літній буфетник у білому халаті, накинутому поверх кожушка, розливав кип’яток у грановані склянки. У багажному відділі працівники таможні перевіряли чемодани пасажирів — чи не везуть в глиб країни контрабанди.

Я гуляв коридорами, кілька разів перетнув холодний вестибюль і, приглядаючись до пасажирів, намагався вгадати, хто ж із них буде моїм попутником. Потім вийшов на перон.

Скоро перон спорожнів: пасажири посідали в вагони. Лише черговий по станції повільно походжав по обледенілому асфальту, позираючи на годинник. Але ось він випростався, набрав поважного вигляду, сунув годинник у кишеню і дзвінко ударив три рази в мідний дзвін.

Я показав провідникові квиток і насилу виліз по крутих сходинках у теплий вагон, що пахнув курним вугіллям. Стало ясно, що ніхто вже в цей вагон не сяде і доведеться їхати самому. Пройшовши через порожній вагон у крайнє купе, я влаштувався біля вікна.

Здалося, що за дерев’яною стінкою, в туалетній, хтось завовтузився і глухо кашлянув, але я, не надавши цьому значення, став розглядати затишне, пропахле тютюновим димом купе.

З якою радістю ще кілька років тому ми, хлопчаки, залазили в отакі ж зелені вагони, що стояли на запасних коліях! Та якби ще кілька днів тому сказали, що я увійду в такий вагон справжнім пасажиром, я б цьому не повірив.

У передвід’їзній тиші чути було, як перемовляються два мастильники біля багажного пакгаузу, потім знову хтось, на цей раз голосніше, закашлявся в туалетній за стінкою, і нарешті в голові состава весело гукнув паровоз.

Отак само хвацько кричав він, коли кілька років тому ми з Петьком Маремухою проводжали з цього ж вокзалу нашого друга дитинства Юзика Стародомського, на прізвисько Куниця, який їхав до Києва. Як ми заздрили тоді Юзикові, що він їде так далеко в поїзді! А ось сьогодні в далекі краї їду я, Василь Манджура!..

… Поштовх.

Не одриваючись дивлюсь у вікно, впізнаю знайомі місця, степові дороги, — скільки разів доводилось бігати по вих босому! Оточений вербами, промайнув перед очима ставок свічкового заводу. Який він непривітний під снігом! І як гарно тут улітку! Які величезні раки ловляться біля його обривистих берегів на тухле м’ясо та на обідраних жаб. Половина ставка заросла високим очеретом а коричневими китицями на струнких стеблинах…

За спиною клацнули двері.

Я обернувся.

За два кроки від мене з маленьким чемоданчиком у руках стояв… Печериця.

«Ну, капут! — умить подумав я. — Печериця все пронюхав, узнав, що я їду скаржитися на нього в центр, і вирішив перебігти дорогу. Ясне діло — він буде зараз мене залякувати і, може, навіть накаже негайно вернутися в місто».

Від несподіванки я спершу не помітив, що Печериця поголив вуса. Від цього він зразу помолодшав і став на вигляд не таким задирливим, як раніш. Мене дуже здивувало, що одягнутий був Печериця не так, як звичайно: на ньому була стара будьонівка із споротою зіркою і довга, до п’ят, кавалерійська шинель.

У мене не вистачило мужності довго дивитися на Печерицю прямо; я вдав, що дуже уважно дивлюсь у вікно, і тільки скоса поглядав в його бік.

Притиснувшись до стінки вагона, я чекав розпитів, але Печериця, оглядівшись, ласкаво і, головне, російською мовою запитав:

— Далеко їдеш, хлопче?

— До Києва, — збрехав я, вирішивши, ні в якому разі не признаватись, а про себе подумав: «От дворушник! Інших звільняє за те, що російською мовою розмовляють, а сам не встиг у поїзд сісти — на російську мову перейшов! Йому можна, а іншим не можна?»

— Виходить, ми з тобою попутники, — спокійно сказав Печериця. Він спритно підняв верхню лавку і кинув на неї маленький чемоданчик. Попробувавши пальцем, чи не пильно там, нагорі, Печериця запитав: — А хто ж послав тебе самого в отаку далеку дорогу?

Помітивши, що він занадто вже уважно дивиться на мій портфель, в якому лежав колективний лист нашого осередку, я навалився на портфель і, мовби ненароком, закрив його ліктем:

— Я їду до тітки. У мене тітка в Києві захворіла.

— Тепер усі хворіють, — охоче згодився Печериця. — Час паскудний такий — весна близько. Я теж нездужаю, морозить і кашель мучить, і в сон страшенно хилить. — І Печериця закашлявся.

Я зрозумів, що це він кашляв і товкся там, за стінкою, до відходу поїзда.

Покашлявши ще трохи, Печериця нагнувся до мене і ще ласкавіше спитав:

— Ти, юначе, не збираєшся ще лягати?

— Ні, я ще почитаю.

— Слухай, друже, тоді у мене до тебе прохання. На ось тобі мій квиток і літер, і коли буде ревізія — покажи його. А я зараз ляжу на лавку і задам хроповицького. Але нехай мене не будять. В разі чого, скажи просто: «Це мій дядько, він хворий, а його квиток у мене». Добре?

— Добре! — згодився я і, прийнявши від Печериці обгорнутий літером твердий квиток, заховав його в кишеню піджака.

Печериця виліз на лавку, повернувся обличчям до стіни і, підклавши під голову чемоданчик, швидко заснув, не виймаючи руки з кишені довгої шинелі.

Так ми і поїхали — я і мій «новий дядько».

Що й казати, я був навіть радий, що справа повернулась отак. Мені було приємно, що я так ловко перехитрив Печерицю. Я думав, що Печериця буде чіплятися до