Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

пішли — нема нічого. От вони і кажуть:

— Отепер же ходімо та вб'ємо Івана: не одуре тепер нас.

От і пішли, а він уже і чекає на них, бо зна, що прийдуть, та каже жінці:

— Візьми, Хівре, той пузир, що діти граються, та набери повен квасу з буряків, та й прив'яжи до бока.

Вона так і зробила. Він дивиться у вікно, аж ідуть. Ввійшли в хату та й кажуть:

— Прощайся, Іване, з жінкою, бо зараз тебе вб'ємо.

— Ні, коли мені вмирать, так я і її зараз уб'ю.

Узяв ніж — та так у бік і штрикнув, а кров так і побігла. А ті:

— Що се ти, Іване, наробив, у тебе ж дітки маленькі.

— Та я, як захочу, то вона і оживе.

Взяв паличку та й каже:

— Пушка-живушка! Кинься, Марушка!

Вона і встала.

— Оце добре Іван видумав; нам самим такої пушки треба, бо в нас такі жінки, що підчас так розсердять, що як не ударить, то очі видеруть. Продай нам її.

— Купіть.

От вони купили і пішли собі додому. Уходять в хату.

— Здорові, жіночки!

— Здорові.

— А є що обідать?

— Оце! Заради вас у страсну п'ятницю варили б. Ми й самі ще нічого не їли.

— Так ви ще будете спориться? — Взяли та й побили жінок, а далі кажуть: — Оживете, ще рано іти вам у пекло. — Узяли тую паличку і приговорюють: — Пушка-живушка! Кинься, Марушка!

А жінки лежать і не двинуться. Вони тоді і кажуть:

— О, тепер ходім та утопим Івана.

От пішли, положили його в мішок, зав'язали, а самі пішли шукать каменя, щоб прив'язать та й пустить на дно. А він кричить у тому мішкові:

— Рятуйте, хто в Бога вірує!

А крамар їхав через греблю, почув та й каже:

— Піду обрятую сердешного чоловіка.

От прийшов, розв'язав той мішок, а Іван виліз, та мерщій туди крамаря, та й зав'язав, а сам сів на повозку та й поїхав.

Прийшли туди бурлаки, прив'язали гарненько той камінь до мішка та й пустили на дно.

— Отепер же то одплатили ми тобі, Іване, за все. Гуляй собі на дні та не дури людей!

От ідуть собі додому і зустрічають Івана. Вони й руки опустили. А Іван їм дякує:

— Спасибі вам, добрі люди, що ви мене укинули у воду; там добра, що хто його й зна скільки… і повозки стоять, так я набрав собі повну повозку та й виїхав відтіль.

– Іване, повпихай і нас туди!

— Е, не хочу, дайте сто карбованців, то повпихаю!

— Ну, на, тільки повпихай; наберемо і ми собі добра!

Повпихав Іван бурлаків, тільки бульби здіймаються. Засміявсь наш Іван, та сів на свою повозку, та й поїхав собі.

Про льоху-козу

Жив гуцул Дументій. Він ніколи не ходив на ярмарок — не мав що продавати і за що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.

А Дументієва жінка тримала пацятко[7]. Так його доглядала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха.[8]

«Тепер я піду на ярмарок, як порядний ґазда», — тішився Дументій.

Нарешті настав довгожданий день.

— Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу, — наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.

— Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! — відповів згорда чоловік.

А про Дументієву льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.

Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.

Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:

— Що, вуйку, женете на ярмарок козу?

— Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!.. — відтяв йому Дументій попри саму шкіру.

Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:

— Дай Боже щастя, вуйку!

— Дякую вам.

— Продавати женете козу? Скільки правите за неї? — спитав і не кліпнув.

— Тисячу лей! — кинув Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося його чіпати.

— Даю двісті.

— Давай мамі своїй! — скипів гуцул і сіпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.

Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.

«Як ще хтось скаже, — думав він, — що це коза — не льоха, віддам її до дідька запівдурно. Най люди не сміються!»

Підійшов до третього купця-шахрая.

— На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? — спитав той. — Скільки хочете за неї?

— Аби тебе смерека втяла! — розсердився Дументій.

— Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?

— Сімсот лей!.. — сказав гуцул.

— Даю триста, — і купець-шахрай схопився за гаманець.

— Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляк трафить!

Дументій узяв гроші й вернувся додому.

Жінка вибігла назустріч:

— За скільки продав льоху?

— За триста лей…

Вона сплеснула в долоні. Чоловік перепрошує:

— Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза. Всі так мені казали.

— Перехрестися, дурню! І йди туди, звідкіля прийшов!

Жінка схопила колотач і, як оса, — на нього.

Напудився Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться. З чим іти до міста? Підійшов до верби, зрізав прутика, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і рушив до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і кожному господареві мовив:

— Даю тобі сто лей. Зараз я прийду до ресторації зі своїми друзями. Коли поїмо й вип'ємо, я свисну в оце свистало, а ти гукнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!»

Після цього Дументій розшукував купців-шахраїв. Коли знайшов їх, то сказав:

— Ходім до ресторації, бо я вам винен могорич.

Купців-шахраїв не треба було довго просити на дурничку — пішли за Дументієм.

Зайшли вони в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину принесли їм усіляких страв і напоїв. А коли наїлися й напилися, гуцул витягнув із пазухи свистало і голосно зафівкав.

— Заплачено, пане добродію! — гукнув господар і вклонився Дументієві.

Перейшли до другої ресторації. Там теж понапивалися.

Гуцул витягнув з пазухи своє фівкало і свиснув.

— Заплачено, пане добродію, — вклонився господар.

Погостилися у третій ресторації. І там Дументій витягнув із пазухи свистало. Досить було фівкнути, як господар мовив:

— Заплачено, пане добродію!

Купці-шахраї дуже здивувалися. Захотіли придбати собі Дументієве свистало.

— Вуйку, що ви хочете за