Читати книгу - "Таємниця зміїної голови"

У протоколі допиту вони лишилися. Про це колись писали у газеті. Хтось думав, що сенсацію зробив…

— Що за фрази?

— Справді марення, — Сокирко знову глянув на годинник, наморщив лоба. — Уривки швидше. Дослівно звучить цей ребус так: «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою. Хто розумний — знайде». Ви щось розумієте? Я — ні, чесно, — Сокирко розвів руками, підвівся: — Ну, все. Мені пора вже. Якщо, Даниле, твого тата ці та інші легенди справді цікавлять — хай приходить, поговоримо. Дійсно, казки казками, але люди на таке клюють, коли йдеться про туристичні цікавинки. Навіть якщо скарбів насправді ніяких нема. Вас провести?

— Та ні, — сказав Данько, підводячись. — Самі вже підемо. Дякую, Георгію Дмитровичу. Вибачте, що потурбували.

— Та нічого, нічого, — благодушно відповів він, теж зводячись на ноги. — Мені навіть приємно місцеві казочки порозказувати. Не бивнем же мамонта людей зацікавиш нині…

Директор Жора чемно та зовсім по-дорослому потис кожному на прощання руку. При цьому вкотре глянув на годинник, і Данилові стало ясно: дуже зайнятий Сокирко, але й дуже ввічливий та делікатний — не дає цього прямо зрозуміти, нікого не виганяє, всім намагається приділити увагу. Тому вирішив поки що не зловживати його часом. Тим більше, що побоявся — надмірна цікавість зараз теж не потрібна.

Підозріло це.

Коли поверталися до виходу — мовчали не змовляючись. Звісно, є тепер про що говорити. Але точно не тут і не тепер. Кивнули дружно тітці Любі на прощання. Вже збиралися вийти на замкове подвір'я.

Аж раптом Данило, котрий ішов першим, різко зупинився. Позадкував. А тоді крутнувся на підборі, розвернувся довкола власної осі та посунув назад, до картин.

Спочатку його дивного маневру ніхто не зрозумів. Та щойно Богдан Майстренко, який рухався за другом, глянув перед собою, тут же повторив цей трюк. А за ним і руді близнюки дуже швидко зацікавилися портретами на стінах.

Адже просто на них, перетинаючи двір, до входу в музей рухалися їхні недавні лиховісні знайомі — чорнокоса пані Крук у тому самому салатовому костюмі та кремезний лисий чоловік, названий нею Карликом. Ох, не бажаною була зараз ця зустріч для нашої четвірки!

Колоритна парочка теж запитала щось у тітки Люби. Жіночка в синьому халаті так само показала обом, як пройти в директорський кабінет. Все це наші герої бачили, обережно зиркаючи з картинної галереї у бік центральної зали. При цьому вони намагалися триматися за спинами інших відвідувачів, яких, на щастя, саме в цей час до середини зайшло чимало. Пані Крук та Карлика старовинні портрети, ясна річ, не цікавили. Не роззираючись, вони рушили в тому напрямку, звідки щойно вийшли Данило, Богдан, Вухо та Варка.

Не встигли вони зникнути в коридорі, як четвірка, як і перед цим, не змовляючись, рвонула, нарешті, до виходу. Компанія бігом перетнула двір, вибігла за ворота, подріботіла дерев'яним мостом через рів. Відсапалися вже в парку, забігши подалі, під захист кущів.

— Бачили? — запитав Вухо.

— Ага. Сто пудів ясно, що вони шукають, — мовив Богдан відсапуючись.

— І так само ясно — вони теж не знають, де шукати. Ось і йдуть нашим шляхом, — пояснив Данило.

— Стежать за нами? — вигукнула Варвара.

— Ні. Просто дурні думають однаково, — мовив хлопець.

— А я не дурень! — образився Вухо. — Сам дурний!

— Це приказка така, — заспокоїв його Данило. — І раз на те вже пішло… Поки ми не знайшли розгадки, не треба вважати себе розумнішими за них. Просто слід до розбійницького скарбу один. І він очевидний.

— Ой, народ, боюся я — здивує ця пані Крук директора Жору, — зітхнула Варвара. — Спочатку ми про діамант розпитуємо. Відразу за нами — ще двоє підозрілих типів…

— Все одно іншої легенди вони не почують, — сказав Данило. — Але ти маєш рацію: сьогодні ми надто часто плуталися у цих злочинців під ногами.

— Чому — злочинців? — здивувалася рудючка.

— Ти інакше вважаєш? Слухай, якби вони справді хотіли знайти діамант отак, заради інтересу, хіба б ховалися? Взагалі з розмови, яку почув Бодя, в мене інших припущень нема. Вони серйозно вирішили знайти Зміїну Голову. Бо щойно мій тато та його друг Вороненко почнуть свою справу, зробити це ось так, потайки, для аферистів уже буде неможливо, — Данило нарешті впорався з диханням, обвів поглядом невеличку компанію. — Раз ми вирішили нікому поки що нічого не казати, значить, будемо діяти самі. Але нас усіх бачили. Подоляни — маленьке селище. Всі на виду. Довіритися випадковим людям не хочеться, якщо чесно. Тому пропоную викликати підмогу.

— Тобто? — не зрозумів Вухо.

— Є кілька наших друзів, із якими ми вже мали подібну пригоду. І яким можна довіряти напевне. До того ж наші вороги їх не бачили і, я так собі планую, не побачать. Бодя, ти все зрозумів?

— Та ясно. Гадаєш, наші швидко підтягнуться? Не близький світ…

— А нам нема куди поспішати поки що. Давайте, місцеві, покажіть, де у вас тут краще мобільний зв'язок працює. Подзвонити треба одному надійному бійцеві.

Розділ 12

У якому Льонька Гайдамака домовляється з Галкою, а дівчина — зі страусом

Думаю, ви вже здогадалися — Данило Лановий вирішив гукнути на допомогу Льоньку Гайдамаку. Того самого хлопчачого ватажка з містечка на Полтавщині, котрий якось допоміг йому та Богданові Майстренку визволитися з полону справжніх бандитів та навіть врятувати від їхніх зазіхань козацький скарб — справжню золоту булаву. Лиш йому, перевіреному в дії, Данько міг зараз повністю довіритися.

Тому залишмо на кілька днів наших героїв у Подолянах та завітаймо до містечка, де жили їхні кращі друзі і куди подзвонив Данило.

Невеличка проблема була в тому, що Льонька й досі не мав свого власного мобільного телефону. Батьки вважали — рано ще йому, не заробив. Хлопчачий ватажок не надто сумував з цього приводу. Навпаки, часом навіть радів: адже не треба весь час сушити голову над тим, як би ото не загубити десь дорогу річ.

Взагалі, коли батьки тицяють телефон, це не подарунок, а насправді — довгий та міцний ланцюжок, пояснював якось Льонька. Це ж будь-якої миті стукне комусь із них у голову набрати номер та запитати: «А де це ти, любий друже,