Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

– Тому ти не зупиняйся на півдорозі. Якби я тоді розпустив нюні, то кусав би донині лікті. Ми з тобою таких кровей, що нам по ночах не сняться ті, котрих ми прибираємо з дороги. Заліз тобі в горло той хрест, змети його з лиця землі до біса.

– З лиця церкви. Якби-то із землі. Простіше пареної ріпи. Я тут подумав: чого я маю стидатися чи ховатися? Влаштую посеред дня сходження на «пік комунізму». Урок комунізму, тріумф комунізму. Нехай повсикається ота чернь голопуза. Кого мені боятися, отих кріпаків колгоспних? Та пішли вони к їбені фєні.

– Правильно, як їбать, то королеву! – То вже вони обидва реготалися гомеричним сміхом, і регіт цей линув крізь прочинені вікна. Довкруж спало село. І цієї миті у снах до сільчан приходили жахи, від яких вони схоплювалися з ліжка, умиваючись холодним потом. А наступного дня розказували одне одному про поганий сон. І надивуватися не могли, чому так усім враз і водночас снилися чорти…

Товкся цілу ніч на припічку і Маріїн одинак. Як і її, його сон не брав. Вона спостерігала, як крутиться навколо осі його стривожене тільце, і тільки тепер помітила, що за півтора десятка літ воно виросло з цих ясел. Ноги, завше босі, рапаті та вкриті футбольними синцями, звисали мало не до підлоги.

«А що далі буде? Йому ще рости й рости, – думала вона, коли місяць закотився аж над подушками. – Що він собі взяв до голови, що так неспокійно спить? Знову лізуть йому в голову оті чудернацькі формули чи строфи, про що вже знають у всьому районі».

Їй ніяк не йшло з голови, як сама в такому ж юному віці рвалася з дому до монастиря. Кого приводять ноги в це затвірництво? Хто позбавляє себе того життя земного, яке прийнято вважати тотожним насолоді? Того, кому світське життя видається нестерпним. Марія як особисту трагедію сприймала облуду, підлість, підступність. А цим частоколом усіяне життя кожної людини щодня. Вона не вміла пристосуватися на цьому мінному полі, тому прагнула до чистилища ще тут, на землі. І таким первозданним полем їй видавалося життя сповідників віри.

Однак уже цього разу на заваді стала мати. Старшого сина вона віддала до духовної семінарії на Святоюрській горі, а з наймолодшою, наймилішою серед усіх її дорогих дітей розпрощатися не могла. Бо то було би затвірництво не лише від лихого світу, до якого вона була непридатна, а й від неї, матері.

– Жити в Бозі можна й не в келії. Так навіть легше – відгородитися від усього злого. А тримайся заповідей Божих тут, посеред гріхів пробирайся до світла.

Мати таки переконала Марію. А коли вже сама привела на світ свою дитину, її давня мрія знову обізвалася. І найважливіше – вона бачила в Андрійкові покликання. Коли впокоїлася в Бозі мама, йому минав п’ятий. Сталося перше предиво – він уже тоді перечитав усі молитовники. І коли нарядили небіжку посеред хати, раптом виходить із задньої кімнати русяве хлопча. Вдягнувся в довгу мамину сорочку. Із молитовником у руках. І приступив до тіла та почав правити… Святу літургію. Слово в слово – за молитовником. Хата мало не розпуклася від ридань жіноцтва – чи то за бабцею, яку любило все село, чи то над онуком, що просто приголомшив усіх таким своїм вчинком.

Отоді вона й угледіла в ньому покликання до Бога. Впродовж років їхнім улюбленим заняттям було при вечірній лампі сидіти по півночі й розгадувати чи то Святе Письмо, чи то загадкову велич цього дивовижного світу.

– Людина, мамо, інакша, ніж уся живність на світі. Вона не могла з неї взятися. Вона мусила взятися десь звідтіля, – вдивлявся він у мереживо зірок, що мерехтіли за вікном у синій далечині нічного неба. – Я нині, мамо, був там, десь дуже далеко відлетіла моя душа, а на ранок повернулася, – міг він видати щось отаке, прокинувшись раптом непомірно щасливим.

Вона й не розказувала нікому про такі недитячі та й не зовсім узвичаєні вияви його вдачі. Бо боялася, що люди засміють, бо й сама часом побоювалася такого незвичного для його віку вияву віри.

Одного разу вона розповіла йому про свої дитячі мрії, про те, як її мати не пустила в черниці.

– Добре зробила, – перервав він її на півслові. – Якби ти пішла в монастир, мене би не було. А то був би великий гріх.

Вона щиро сміялася з цього жарту, у якому була така мила її серцю правда. Марія довго думала над цими словами. А може, у тому і є найвище служіння Богові – виплекати на Його славу ревного християнина. Відтоді їй неначе стало легше на душі, і багаторічні сумніви – так чи не так вона розпорядилася життям, дарованим їй Богом, – нарешті розвіялися.

Того ранку вона наважилася сказати йому те, що давно визріло в ній.

– Сідай, хлопче, – посадила його на лаву, коли він уже спорожнив третю миску свіжого запашного борщу.

– Ти вже скінчиш скоро школу, а що далі? – раптом отак просто з моста розпочала вона епохальну розмову. – Що ти, Андрію, собі думаєш? Може, підеш вуйковими слідами?

– То котрого вуйка? – утрутився в розмову батько. – Як ви таке важливе бюро зібрали без першого секретаря? – розрядив він напругу, що запала від таких несподіваних маминих слів. – Не годиться без голови сім’ї такі рішення приймати.

– Ти що, не видиш, шо він вроджений до священства?

Тато мав таку ж вдачу, як і мама, але на фронті, з якого він повернувся калікою, залишив добрячу дозу романтизму, що ним наділили його батьки.

– І де ти це священство бачила? – брав у свої руки розмову тато. – Ти що, не видиш, хто нині стоїть при престолі? Чорти!

– Спам’ятайся, що ти говориш! – затулила мама вуха руками, а відтак пішла зачиняти вікно, аби сусіди не чули.

– Ти що, не знаєш, що всі оті попи – кагебісти? Ти куди його посилаєш? – зміряв він важким поглядом усіх. – Не треба квапитися. Може, його в той клятий комсомол таки приймуть. Може, того чорта, котрий все питає про Бога, не буде там, на тім бюро. Може, щось іншого спитають і пропустять. Не може він вічно там сидіти. А як приймуть, можна йти вчитися далі. До університетів. Гріх його в колгоспнім ярмі тримати. Обдарував його Господь по самі вінця. За твою молитву. А ти ці дари в землю хочеш закопати?

Тієї ночі, після втечі на тік