Читати книгу - "Заложна душа"

class="p1">Високо тріпотіли прапори, гуркотіли барабани, вилися бунчуки на довгих списах донців, сліпили очі начищені стволи гармат... Все це гриміло, тупотіло, тріщало, бряжчало зброєю і готове було стерти на порох будь-що на своєму переможному шляху...

"Іч які красені, — подумав Чіпка, — а чи не взяли вони Трохима у полон?"

І дійсно — десь посередині довгої колони побачив Чіпка скутих кайданами людей із козацькими оселедцями. Бігли вони, хто в обдертій сорочці, що темніла від поту, хто напівголий із могутніми м'язами, пошрамованими червоними стрічками (крутилися навколо них верхи погоничі у мундирах і добряче підганяли довгими нагаями). І що було в очах та у серці закутих січовиків, то знав тільки шар пилу, що вкривав вусаті обличчя?.. Деінде, по в'язах струнчила кров із розідраних вух, — мабуть, пішли на презенти срібні кільця запорізькі. Хто з полонених був полковником, а хто осавулом, а хто курінним отаманом, хто закликав різатися із Текелієм у шанцях, а хто христолюбиво здати зброю — вже не можна було побачити: усіх їх порівняли московські канчуки і степовий презирливий пил. Босі розбиті ноги чорніли від шматків крові... Утворили колись прадіди козацькі лицарство, щоб не гнали отак, немов отару у степ, вкраїнський люд, та самі проторили покривавленими стопами полонянські шляхи, підводячи останню крапку під страшною історією свого Війська...

Якби вчив латину малий Чіпка, то промовив би, дивлячись на довгу низку скривавлених підкорених: "Vea viktes" — "Горе переможеним", але був це саме той випадок, коли незнання латини пішло на добре, і тому Чіпка принаймні себе не вважав переможеним. Тим більше, що в нього була більш важлива мета, ніж згадувати мудрість римську — врятувати Трохима...

Втім, як не придивлявся він, серед молодих і старих облич бранців не побачив побратимові риси. А там вже курява закрила і полон, і солдат...

....І стихнув гуркіт барабанів, і знов обійняв степ Чіпку дзюрчанням цвіркунів та пташиним співом. Прямував свій шлях Чіпка до Сухої балки, спускався до байраків і ярів, знаходив чисті джерела і пив прохолодну воду, помалу відкушував від хлібини — і знов брів далі. Його сорочка, немов вітрило хороброго човника, біліла у безкраїм степовім морі... Іноді, у тій стороні, де мали бути розкидані козацькі зимівники, підіймалися до неба високі стовпи диму. Хлопець згадав розповіді Трохима про набіги татарські й козацькі фігури із діжок з дьогтем, які розпалювали січовики, і йому стало моторошно, тому він почав для бадьорості мугикати пісні, намагаючись не дивитися в ту сторону.

...Блукаючи степом ще дві години, Чіпка почав придивлятися собі місце на ночівлю. Він вже вгледів попереду байрак, порослий лісом, як до нього донеслися глухі хлопки пострілів. Хлопець зупинився, роздумуючи, чи не заховатися в ярку, але: "Чи не б'ється там із московським військом Трохим?". Тому побіг він на гуркіт пострілів. Чим швидше біг, тим гучнішими ставали крики, постріли, іржання коней і ревіння худоби. Вибіг захеканий на греблю, за якою гуркотіла битва, і закляк: на широкому зеленому полі великим півколом стояли козацькі вози, зчеплені між собою залізними ланцюгами — позаду них чорніло величезне стадо волів і коней, далі, широко по степу, розбігалися із скигленням сірі вівці. За возами сиділо із самопалами з півсотні козаків. Посередині козацького укріплення майоріла височенна хоругва, яку зимівчани носили навколо церкви на Пасху.

Поблизу возів кружляло баскими кіньми біля двох сотень драгунів. З-за возів хлопали постріли, іноді драгуни валилися із коней, і було видно, що перестрілка йде вже довгенько, бо чимало їх лежало поблизу козацького табору. Офіцер на коні щось кричав і махав шпагою, біля нього сурмач, роздуваючи червоні щоки, трубив відхід. Під образливі вигуки і улюлюкання з-за возів, драгуни відійшли й вишикувалися навколо прапора.

— А що, собачники, влупили вам!

— Це низовики вам задурно далися!

— Позбивали вам хвости із маківок!

— Вам тільки хвости волами крутити! — долітало до Чіпки. Хлопець заліг і почав вдивлятися у козаків, але за білим пороховим димом нікого не міг упізнати. Якийсь черевань забрався на віз і почав розмахувати шаблею, погрожуючи драгунам. "Так це ж Барило!" — здогадався Чіпка. Офіцер знов махнув рапірою, драгуни виструнчилися шерегою, випалили із мушкетів, стоячи у стременах, і знов понеслися в атаку, розмахуючи шаблями. Залп з-за возів збив із десяток кавалеристів, але строю вони не втратили і добралися до козацької фортеці. Козаки ратищами збивали їх із коней, а драгуни відмахувалися шаблями. Знову все затягло димом, і тільки схарапуджені драгунські коні без вершників виносилися і мчали степом та гордо посередині тріпотіла хоругва. .

Чіпка вже почав роздумувати, чи не вдарити у тил драгунам, як здалека почулося страшне торохкотіння барабанів. "Невже москві підмога пре?!" — перелякано подумав хлопець, і справді, десь з-за обрію з'явилися довгі колони солдат, над якими вився великий прапор із синім хрестом.

Тим часом поріділий ескадрон драгунів відступив. Але на цей раз козаки, побачивши нових ворогів, похмуро мовчали, ладнаючи самопали.

Солдати підійшли, стали навпроти і почали шикуватися у великі каре, попереду із рипінням викотилися візки із гарматами й каноніри почали розвертати їх, наводячи мідні жерла на козаків.

— Ей, хахли, здавайтесь! — кричали московські офіцери.

— Щоб ви нас на налигачах у Сибір загнали? — глузливо вигукнув Барило.

— Звично, московська напасть! — хтось підхопив.

— Ідіть у сраку, гнидожери! — додав йому молодий голос.

— Плі! — зірваним голосом скомандував офіцер, махнув шпагою, і каноніри приклали запали до гармат. Гармати ревонули — і відразу вкрилися білою хмарою. Бомби перелетіли через табір і розірвалися серед худоби. Воли й коні кинулися у степ. З десяток драгунів щез, немов мара, під їхніми копитами. Козаки зареготали:

— Краще вже по горобцях лупіть, бородані!

Офіцер ізнов блимнув шпагою — і батарея дала другий залп. На цей раз заряди впали посередині козацького табору. Тепер запорожцям було не до жартів. Видно було, що бомби добряче їх посікли. Кілька возів зайнялися. "Нашим би гармату!" — тяжко зітхнув Чіпка. Після декількох залпів солдати опустили мушкети із багнетами, дали по розбитому табору залп, крикнули "Ура!" і побігли в атаку. Козаки випалили востаннє, покидали рушниці і наїжачилися списами й шаблями. Солдати вже перестрибували через потрощені гарматами вози. Із брязкотом вороги зчепилися у рукопашній. Усе затягло димом, і Чіпка з болем побачив, як за кілька хвилин хоругва впала, а на її місці затріпотів московський прапор.

* * *

"От і все, і не здався я при нагоді, ані