Читати книгу - "Приворотне зілля"

пластиром далекозорих окулярів. Пухкі пальці старанно перегортали сторінки, водячи по рядках синіх писаних літер, а голос аж набряк з уваги.

- Та ви зовсім не пишете нічого! Ану, давайте я повільніше: «…і крапати зверху щирим воском зі свічки, примовляючи: «Щоб тебе за мною пекло, як пече вогонь той віск, щоб твоє серце за мною так топилося, як топиться той віск, і щоб ти мене тоді покинув, коли найдеш той віск. Потім закопати у землю. І якщо не знайде закопаного…» Записали? -…не знайде закопаного, - приречено повторив Микола Пилипович. Щоб ти була пропала!

- То за рік він вмре. Себто згорить від любові.

Тепер, сидячи у гаю під товстою осикою, Петро читав ці майорові записи та щиро реготав:

- Слухайте, що ви написали: «Кажан виходить із звичайної миші, коли вона поїсть свяченого».

- Хто?

- Кажан. Ну, миша летюча.

- А-а. - Микола Пилипович похмуро позирав на ледь підпалену сонячними променями травичку і лаяв в душі хазяйку та згублений вечір. Петро розважався.

- А оце, дивіться, як розбагатіти. На Купала треба накосить трави косою навпаки і скласти копу, а на Різдво розрити. Звідти вилізуть чорти і дадуть все, що попросиш. Спробуєм, га? Скоро ж якраз Купала… Зачекайте, а це що? - Петро схилився нижче, розбираючи. - Записано… записано від Приходько Тетяни, село Зелене, - він підвів очі. - Це теж вона продиктувала?

- Ага.

- Кошмар, - підсумував Петро, закриваючи записника. - Жуть.

Вони сиділи в тіньку розкидистої осики, намагаючись зберегти діловий настрій у цей спекотливий липневий день. Сонце пробивалося крізь плетиво гілок і грало на землі яскравими зайчиками. Колеги навіть тут, під деревом, добряче спітніли.

- Скупнутися б зараз, - замріяно сказав Петро і зразу згадав поштарчине запрошення на купання. Іти чи не іти? З одного боку, безперечно, іти, якщо для справи потрібно, з другого - як на це подивиться Леся, бо, хоча між ними нічого особливого не сталося, Петро відчував, що ця молода дівчина йому геть не байдужа.

- Ну, хорошо, - сказав нарешті Микола Пилипович. - Давай переходить до діла.

Петро викинув з голови сторонні думки й посерйознішав:

- Треба связі установлювать.

- Ага, ти їй про зуби сказав?

- Сказав.

- А вона?

Петро посміхнувся самовпевнено:

- Куди вона дінеться.

- А конкретнєє?

- Сказала, узнає. Ну, вона ж не може зразу так зізнатися. Обіцяла до вечера сообщить.

- Ну, гляді. - Майор значуще подивився на лейтенанта, наче передаючи йому таким чином частину своєї великої відповідальності. - А я пока буду прочосувать єйо окруженіє.

- Правильна осада? - Петро зіщулився.

- Вєрно мислиш. Значить, дєйствовать будемо так… - І чоловіки нахилилися одне до одного, щоб ніхто сторонній не зміг довідатись про їхні стратегічні плани.

Згідно з усіма правилами науки - не фольклористики, а тієї справжньої науки, що її колеги вивчали свого часу в академії - при оперативній роботі вся ініціатива належала тому, хто мав безпосередній контакт із об’єктом розробки. Бо ж робота з людьми - річ тонка, особливо коли йдеться про жінку. Водночас решта групи має забезпечувати лідерові прикриття, збирати для нього інформацію, розробляти шляхи можливого відходу і таке інше. Хоч Петро досвідом значно поступався майорові, проте, враховуючи специфіку теперішнього об’єкта, саме він грав зараз першу скрипку. Так буває на творчій роботі, коли старший за віком, званням, досвідом і, врешті-решт, просто старший групи, змушений виконувати чорну роботу, іноді просто бути на побігеньках у молодшого. І нема тут чого дивуватися чи ображатися. Закон є закон. Утім, Микола Пилипович не дивувався і не ображався. Якби об’єктом розробки була Тетяна - це інша справа, а так з дівчиськом, яке фактично у доньки годиться, там молодому хлопцеві карти в руки. Ідея з хворим зубом давала можливість згодом вийти на справжнього виконавця, тобто ту, яка ворожить, а це точно має бути відьма. І от тоді настане черга майорові проявити весь свій досвід. Життя - суцільний калейдоскоп, правду каже начальник відділу полковник Перетятько.

По-перше, треба було з’ясувати стандартні питання - хто така ця поштарка, звідки взялася, перевірити родичів та найближче оточення. Це ази. По-друге… А от по-друге, Петро раптом запропонував поцікавитися місцевим священиком.

- А священик причом? - не зрозумів Микола Пилипович. - Он же якраз наоборот. Бореться.

На це Петро слушно зауважив, що парторг теж бореться, а оно скільки цікавого розповів.

- У священика служба така, що він їх усіх повинен знати або хоч відрізняти.

Одне слово, переконав. І справді, священик тут, у селі, живе, всі до нього ходять, користуючись тим, що дозволено. Щодо бісового поріддя він, звичайно, може бути і не в курсі, але щодо ідеологічної роботи ця церковна публіка давно вже перевірена - і за старих часів їх використовували, і зараз не без того, хоч, кажуть, молоді, хто іще не замазаний, на співпрацю ідуть неохоче.

Микола Пилипович і справді був досвідченим фахівцем, тому перш за все вирішив навести довідки у районних колег - чи не на них працює батюшка. На цьому нарада закінчилася, і до села кожен добирався своєю дорогою згідно із законами конспірації.

Телефонів у селі було всього два - на пошті та у сільраді. Поштовий відпадав із цілком зрозумілих причин. Микола Пилипович на хвилину замислився, а чи не з’їздити до міста автобусом, проте швидко відмовився від цієї ідеї - тільки день згаєш і зайві підозри на себе накличеш. Чого б це фольклористові швендяти сюди-туди, які у нього можуть бути термінові справи? Лишалася сільрада, куди і подибав досвідчений майор, щоразу зупиняючись та витираючи акуратним носовичком рясні краплі поту з чола.

Невеличка контора зустріла нашого фольклориста приємною прохолодою та помітною занедбаністю. Авжеж, ідеологія зараз не на висоті, а без неї хто буде фарбувати стіни?

- Тук-тук-тук! Можна? - прочинив Микола Пилипович найближчі двері.

За столом біля вікна сидів і нудився вчорашній знайомий, парторг, а тепер комерційний директор колишнього колгоспу, а тепер акціонерного товариства чи як там. Він одразу радо підхопився назустріч.

- Шановний! Драстуйте. Заходьте, сідайте. А я думаю, хто до мене зайде?

Йому явно нічого було робити, тому вхопився за гостя обома руками.

Микола Пилипович потиснув парторгову долоню, обережно сів на кульгавого стільця, прилаштувавши капелюха просто посеред столу, акуратно поправив зачіску і знову носовичком витер чоло.

- Хорошо у вас. Прохладно.

- Не без того, - радісно підтвердив парторг. - Зараз у полі справжнє пекло, а в конторі затишно.

- Уборочну начинаєте?

- Скоро вже. Оно вчора який дощ пройшов. У нас завжди так - ціле літо пече,