Читати книгу - "Doc 1"

невизначеності, у стані пошуку, чеканні, кріогенному сні, - можливо, потім стане світліше, легше, проб’ються зелені пагони крізь сірий столичний бетон, і люди… люди відчують потребу в прекрасному.

Сміялися, пили вино, спілкувалися — все за звичкою, і я навіть не припускав, що можу бути їм цікавим, що стану свіжим вітром у їхніх висохлих і пожовклих, але ще молодих душах.

З приходом Боба й Олега ми знову почали пити, і всім стало весело. Не знаю, по-справжньому чи за звичкою — але ми сміялися. Іноді, зустрічаючись поглядом з Варею, я намагався затримати якнайдовше свій погляд, але вона відривалася від мене і з фальшивим захватом починала комусь щось розповідати.

Яківна пішла до свого старечого лігва, в якому мені ще не довелося побувати.

Згодом всі притихли, розійшлися по кутках, Боб і Олег почали збиратися: перший — на роботу, другий — до сім’ї. Телефонувала з котельні Людка, заливалася п’яним сміхом і питала, як в мене справи. Маша їй відповідала стримано й підкреслено сухо.

І коли вже хлопці майже пішли, коли весь балаган перенісся до коридору, раптом Боб нахилився до Варі, щось сказав їй на вухо і вийшов, а вона, поспіхом одягаючи розчавлені, неначе оладки, Фрідині шльопки, вийшла слідом. Маша розмовляла з Олегом, а потім, помітивши відсутність Варі й Боба, глянула на мене й розвела руками, мовляв, я сама не знаю, що відбувається. В цій ситуації вона явно була за мене. Її великі очі й витончено-жіноче обличчя у тьмяному коридорному світлі набуло добрих і ніжних відтінків, вона сама перетворилася на зразок доброти й ніжності.

— Я зараз, — стривожено сказала вона й направилася до виходу.

Я залишився з елегантним бовдуром Олегом. Власне, окрім вельветового піджака та гостроносих туфель (тоді це було нереально модно), нічого елегантного в ньому не було. Ну, ще хіба обличчя, позбавлене слов’янської простоти.

Але з ним мені завжди не було про що розмовляти, крім поезії Хармса та живопису Малевича.

— Вони дружили, — казав він мені.

— Ні, в них просто було кілька спільних проектів, — поправляв я його, і він розквітав на очах.

— А цей, цей, пам’ятаєш? «Сладострастная торговка…» — заводив він похабний хармсівський віршик.

— Ага, — казав я.

І він знову розквітав. Милий та елегантний. Але бовдур.

За секунду з’явилася Маша, а за нею зайшли Варя і Боб.

— Ну, давай, поет! — приязно посміхнувся Боб і простягнув мені свою велику сієнітову лапу.

Спочатку, під владою сильної симпатії і прикрої для самого себе ненависті до нього, я хотів у неї плюнути, але, стримуючи безжалісний наступ нудоти, проковтнув щось важке і колюче й потис її.

Ні з ким більше він не попрощався. Олег невиразно кивнув, і вони пішли.

Я зайшов до темної, з ледь окресленими, немов простим олівцем, предметами кухні й сів у кутку з найбільшим накопиченням згустків темряви навпроти газової плити. Просто там стояв табурет, і я сів. З коридору долинав голос Маші, яка, очевидно, смикала Варю за рукав, як вона це зазвичай робила, і тихо й методично почала вичитувати:

— Ти що? Що ти робиш? Що це означає?

— Нічого.

— Ти ж малого вбиваєш!

— Господи, Мань, я так стомилася. Не чіпай мене, добре?

Маня промовчала.

А Варя, заходячи до кімнати, стомлено проговорила:

— Може, знову навчатися піти? — а потім театрально: — Сієнская школа — італьянская школа живопісі, сложилась в Сієнє в трінадцатом — началє чєтирнадцатава вєков. Характєрни ізисканость лінєйного рітма і цвєта, тонкій лірізм, сказачная дєкаратівность в сочєтаніі с рєалістічєскімі ісканіямі. А-а-а!!! Як же нудно!

Остання фраза пролунала десь у глибині кімнати, а я, не вірячи власним емоціям, закусив зубами алюмінієву ручку духовки й ледь чутно завив, пускаючи слину кудись у кухонний смугастий килимок.

* * *

Тоді я намагався пересилити свої емоції, змусити припинити плакати й взяти себе в руки. Це мені вдалося, і я зрозумів, що треба бігти з цього будинку, поки всі помиї сердечних справ повністю не поглинули мене, поки ніхто не почав мене заспокоювати й виправдовуватися, поки не пролунали сильні слова й запевняння стосовно справжньої дружби та цінності цього інституту як такого. І тільки-но я зібрався йти до коридору, тільки розпланував, наскільки швидко зможу взутися й зникнути непоміченим, як відчинилися двері й до кухні вкотився, немов на маленьких коліщатках, сірий зморшкуватий сугроб.

— Водичка, — тихенько промовила Фріда Яківна й нахилилася до відра, проігнорувавши саме поняття чашки. Прямо як я.

— Га-а! — зітхнула вона з полегшенням. — Відпочиваєш?

— Ні, вже йду.

— А Маша казала, що ти залишишся…

— На жаль, — розвів я руками.

— Е-е ні, голубчик, — зупинила вона мене. — Ану стій.

Я сів на ще теплий табурет.

— Що сталося? — співчутливо, проте не без цікавості запитала вона.

— Нічого, — сказав я, намагаючись піднятись.

— Сиди, — грізно промовила стара. — Що сталося? Таки ж не від відсутності мозку горюєш.

— Я не горюю, все нормально! — хотів я вирватися, але її кам’яні пальці так сильно схопили за шкіру мої руки, що під владою болю я не в силах був пручатися.

— Сядь і кажи. Що, любов? Да, бачила я, як вона з ним цілувалася. Ну нічого, все буде добре, головне, що живі всі.

— Хто цілувався? З ким?

— З Олегом цим. Машка.

— А мені яке діло, що вони цілувалися?

— Стривай, а хіба ти не з… І-і, а я стара думала що ти з Манькою моєю шури-мури крутиш, а ти, значить…

— Ні з ким я нічого не кручу.

— Бідний хлопчик. А я ж не сліпа, хоча брешу, сліпа, але не дурна, як ти, і все чудово розумію. Знаю, що в темряві і на самоті лише від сердечних справ сидять. Страждають, накручують ревнощі свої, немов пружинку, а потім — бах! І стрельне! Стрельне так, що ой-йо-йой!

— Що стрельне?

— Варвара? — рвучко запитала вона, і її обличчя перетворилося на пожовану котлету.

— Ці ваші штучки!

— Які штучки?

— Ваші!

— Ти хотів сказати єврейські, так? Наші єврейські штучки, ти це хотів сказати!

— Нічого я не хотів сказати. Просто ви питанням на питання. Щось стрельне. Якась Варвара. Фріда Яківна, відпустіть мене, а?

— Не відпущу! — хитро промовила Фріда Яківна й знову запитала: — Варвара?

— Ну? — здався я.

— От чого не бачила, того не бачила.

— Тобто?

— Ну, з ким вона там цілувалася… Хоча ні, зачекай… бачила! Класі у сьомому вона була. Ну так, якщо Машка у десятому була, то точно, у сьомому. Там, за тепличкою з Ваніком очкастим так заливала, думала, один в одного язики проковтнуть… Але ж це не горе,