Читати книгу - "Том 12"

Ну, я сьогодні «незносна» — правда? Хутко, може, напишу щось ліпшого. Ти не бійся, зо мною нічого особливого, так тільки настрій неважний. Цілую тебе міцно, моя золотая, і прости за клопіт.

Твоя Леся

16. ДО М. М. КОМАРОВОЇ-СИДОРЕНКО

6 березня 1903 р. Сап-Ремо

...Ще маю аж сім листів на сумлінні, одну поему, одну статтю переписати і т. д. А тут ще надворі тепло та гарно, і море грає, і наші люди бігають по горах та їздять човнами, аж завидно, бо мене «не беруть». Та я вже хоч так по саду та по вулицях гуляю або так на місці сиджу та на море дивлюсь...

...В мене такий план — я прошу у тебе в тім поради: мені обридло курортне життя, хочеться жити і працювати нормально і не на чужині (вона вже мені увірилась, хоч вона і гарна), але я боюся перейти одразу після італьянської на київську зиму, і спадає мені на думку, чи не прожити мені будучу зиму в Одесі. Я ще не писала про се додому, поговорю вже сама, як приїду, бо ще є час, але я хотіла б вияснити собі заздалегідь, чи є які шанси на те, що я і в Одесі не буду в становищі такому, як тут, себто що там нічого не зароблю на місці, а муситиму шукати заробітку десь по редакціях за тридев’ять земель. Ти краще знаєш Одесу і її умови, то, може, ти мені скажеш, чи можна там знайти літературний, педагогічний, чи так який конторщицький, кореспондентський (у торгових фірм, наприклад) заробіток, людина без диплома, але тямуща в чужих мовах (настільки, що може писати по-французьки, німецьки, італьянськи і англійський і взагалі такого типу, як я. Якби я мала якісь вигляди на такий заробіток, я б серйозніше зайнялась переведенням в діло моєї думки (прожити зиму в Одесі) і постаралась би помирити з нею моїх рідних. Я думаю, що вони спочатку будуть против і прийдеться багато поагітувати, але я як матиму під собою якийсь «грунт», то моя красномовність буде енергічнішою. Я думаю, що безділля гірше томить і мучить людські нерви, ніж навіть надмірна робота, бо в роботі, принаймні, нема часу думати про їх. Між іншим, через те і сама хочу роботи «обов’язкової» (необов’язкова у мене завжди є, і вона мене дуже рятує, тільки я думаю, що обов’язкова порятує ліпше).

17. ДО М. І. ПАВЛИКА

6 березня 1903 р. Сан-Ремо 6. III 1903.

Шановний друже!

Чекала я Ліду та тоді вже думала і Вам щось нового написати, як вона приїде. Тим часом дочекалась листа, що вона зовсім не приїде, бо лікар перестав вважати сю по-доріж конечною для Міки, а тільки так, що «не завадило б», а що їх родинні та й національно-державні фінанси зле стоять, то ся подоріжтак і відійшла в світ неіснування. Я напишу Ліді про справу. З Крив[инюком], гадаю, могтиму поговорити особисто, як буду в Празі, а думаю там бути місяців через два. Рада, скільки мені відомо, в Сан-Ремо не збиралась, Кр[ивинюк] теж ні.

Щодо Ваших планів, зв’язаних з переїздом Лілиним до Львова, то се справа, у всякім разі, не так швидка, бо Лілі треба ще IV2—2 роки пробути в Петербурзі, щоб скінчити медицину, австрійські ж університети] не дають жінкам ніяких прав, так що, якби вона й вибралась за кордон, то хіба не в Австрію. Скільки мені відомо, вона марить про медичну діяльність десь по селах на Україні, і не знаю, чи життя у Львові відповідає її замірам. Радин же Переїзд, я гадаю, зовсім не від Лілиної особи залежить, а від іншої. Вже скоріш натуралізація Кр[ивинюка] могла б від того залежати. Я, звісно, поговорю з ними всіма про сю справу, але радити, як їм своє життя врядити, не можу, поки вони в мене поради не питають. Взагалі ж думаю, що українцеві тогобічному Досить тяжко зжитись з галицьким, а надто львівським, Якиттям, і така натуралізація вимагає значної моральної жертви. Найподобніше, може, було б натуралізуватись мені, але я матеріально залежу від тих, що на таку натуралізацію з доброї волі, я знаю, не згодяться, а незалежною я стану хіба за рік, за два, коли буду настільки здорова, що зароблятиму нормально. А чи можна що міцне будувати на моєму здоров’ї в його теперішній стадії? Навряд. Тим-то я постараюсь виробити такий план, де б натуралізація чиясь не була рішаючим моментом. Може, то буде кураторство по черзі малої компанії однаково близьких до справи і певних людей. Але то виясниться тільки після переговорів з тими людьми і, головно, Л[юдмилою] М[ихайлівною].

Чи знає Л[юдмила] М[ихайлівна] про складку і замір перевезення тіла дядькового до Львова? Не забувайте, що від родини залежить дозвіл на се, а я не певна, що Л[юдми-ла] М[ихайлівна] власне на Львів згодиться. Якось при мені вона казала: «Якби на Україну, в Київ, чи в Полтавщину, то так, а Львів що ж, то вже не те». Шкода буде розчарування молодіжі, коли її порив розіб’ється об се, і варто б заздалегідь подумати, на яку іншу форму того ж таки «драгом[ановського] культу» можна б сей порив обернути в разі невдачі теперішньої цілі, щоб він не розвіявся марне і не перейшов у знеохочення. Мені прикро, що я на сей раз граю роль якоїсь «холодної води» для Ваших проектів, але ж тут діло не в холоді, бо я готова і матеріально і морально підтримати справу, тільки я мушу звернути Вашу увагу на те, що, може, Вам на думку не спадало.

Не знаю, чому мені de Gubernatis не відповідає, давно вже я послала йому листа (рекомендованим, з моєю адресою зверху), лист не вернувся, отже, дійшов до нього... Може, написати ще раз — як гадаєте?

Як же Ви думаєте зробити, поки те кураторство наладиться, чи будете потроху спроваджувати матеріали з Софії? Між іншим, я се буду допитуватись Лідн, куди вона думає подіти батькові папери в разі бурі на Балканах, про яку вона сама пише з лихими сподіванками. Варто б їй про те подумати.

Скажіть, що власне треба дістати з італьянських праць дядька? Може б, я і без Gubternatisa] якось справилась.

Бувайте здорові. Треба мені ще до інших листів та роботи братись, бо саме тепер маюся ліпше, то не слід би гаяти часу.

Що з Вашою мамою? Привітайте