Читати книгу - "Друга планета"

держи-дерево підступає до неї.

— Знімайте паски й давайте сюди! Швидко!

Нас і підганяти не треба: зірвали паски, кинули тітці. Вона їх зв’язала докупи, доточила ще й свій. З одного боку влаштувала петлю, кинула нам:

— Обв’яжіть навколо гілки! Та міцніше!

Ми, як могли, обв’язали, тітка Павлина, підстрибнувши, ухопилася за кінчик паска, вперлася ногами у дерево. Обличчя їх аж почервоніло од напруги, вона щосили вчепилася руками в пасок, виважуючись, ноги її ковзали по слизькому стовбурі, шукаючи, за що зачепитися.

Ось вона зірвалася, впала донизу.

Держи-дерево підступало все ближче й ближче. Ось воно зупинилося, стало рости догори — сотні гнучких, всіяних колючками батогів піднялося над тіткою.

— Тьотю, залазьте! — закричав я щосили.

— Нічого, Вітю, нічого.

Тітка Павлина знову підстрибнула, вчепилася в пасок, але ноги ковзалися по клятому стовбурові, держи-дерево вже було поруч: майже діставало її гострими своїми батогами.

— Не можу! — простогнала тітка Павлина.

Вона все ще висіла на паскові, з останніх сил стискаючи пальці.

Я, здається, закричав, а Жорка швидко скинув один черевик, потім другий, переліз через мене, обхопив гілку ногами, повис донизу головою. Простягнув довгі руки, ухопив тітку за комір штормівки.

Тканина аж тріщала, так він її цупив, а я вчепився в Жорчині ноги, притиснув їх щосили до гілки.

Вище!.. Ще вище!.. Тітка Павлина востаннє перехопила руками зв’язані паски, її набрякле обличчя аж посіріло… Ще, Жоро, ще!.. Ось тітчина рука досягла гілляки, ось і друга вп’ялася у дерево, і я, кинувши ноги товариша, вчепився у тітчині руки…

Коли тітка Павлина врешті опинилася на гілці, у нас не було снаги навіть радіти.

Держи-дерево тим часом підповзло до стовбура. Тикалося наосліп гілками, шукаючи здобич, що раптом кудись пропала.

— Воно довго тут буде? — запитав я пошепки тітку: мені вже здавалося, що держи-дерево може нас почути.

— Не знаю, — відповіла тітка, — Шкода, що в нас немає мачете. — Дивилася на держи-дерево так, що аби була найменша можливість, спустилася б донизу, щоб одламати хоч гілочку. — Цікаво, де в нього розташовані органи чуття? Невже в отих батогах?

— Воно що, бачить? Чи сприймає пахощі?

— Скорше, озброєне органами, що сприймають тепло. Як наші гадюки… Адже воно полює лише на теплокровних тварин.

Держи-дерево в цей час, опустивши колючі батоги, завмерло. Воно наче роздумувало, що робити далі.

Потім знову заворушилося: батоги, беручись колючками за стовбур, поповзли догори, а вся темно-зелена, переплетена маса почала немов набухати.

— Воно лізе до нас, — прошепотів перелякано Жорка.

Ми глянули вгору: над нами білів одполірований стовбур і лише високо-високо росло знову гілля.

А держи-дерево було майже поруч: обплело весь стовбур, намацувало батогами нашу гілляку. Ось воно знову завмерло, наче принюхуючись, а потім посунуло прямо на нас.

Прикипівши до нього очима, ми почали одповзати на край гілляки. Все далі й далі, чіпляючись за сучки, а держи-дерево невмолимо повзло за нами. Гілка ставала все тоншою й тоншою, вона вже аж прогиналася під нами, вона аж потріскувала, а внизу ревів бурхливий потік.

І коли вже відступати було нікуди, тітка Павлина скомандувала:

— Вітю, стрибай!

Я вже наготувався стрибати, але глянув на Жорку: припавши тілом до гілки, він чіплявся за неї руками й ногами. Я одразу ж згадав, що він майже не вміє плавати, і закричав до нього:

— Стрибаймо разом!

Жорка заплющив очі, замотав головою.

— Одривай! — закричала тітка Павлина: держи-дерево ворушилося вже у неї за спиною.

Врешті нам з тіткою вдалося одірвати обидві Жорчині руки від гілки, я потягнув його щосили за ноги, — Жорка заверещав несамовито, і ми клубком полетіли в потік. Я ще в повітрі випустив Жорчині ноги, шубовснув головою у воду. Мене одразу ж закрутило, потягнуло на дно. Я об щось боляче вдарився, відштовхнувся щосили руками, відчайдушно став вигрібатися вгору.

Відкашлюючись, я висунув якомога вище голову, оглянувся навкруги. Каламутна вода кипіла довкола, високий берег стрімко проносився мимо, дерево, на якому ми щойно сиділи, було вже далеко позаду, а попереду насувалася суцільна стіна джунглів. Недалеко од себе, ліворуч, я побачив тітку Павлину: розсікаючи руками потік, вона пливла чомусь не до берега, а вподовж течії. Я глянув туди й побачив Жорчину голову: вона то пірнала під воду, то виринала. Жорка, мабуть, тонув.

— Жорко, тримайся! — закричав я і метнувся до нього.

Якщо в мене був до цього якийсь страх, то він одразу ж зник: щоразу, як Жорчина голова пірнала під воду, мені здавалося, що він уже не випливе. Я обігнав навіть тітку і перший дістався до товариша.

— Руку давай!.. Руку!..

Але Жорка вже, мабуть, нічого не тямив: він лише кашляв, відпльовуючи воду. Тоді я ухопив його за лікоть, бо він знову збирався пірнути.

І саме цієї миті підпливла тітка Павлина:

— Давайте на дерево!

Мені спершу вчулося, що тітка кричить: “Держи-дерево”. Що воно пливе слідом за нами. Од страху я ледь не випустив Жорку, глянув угору по течії: наздоганяючи, слідом за нами пливла деревина. Велетенський стовбур майже весь занурений у воду, тільки гілки підіймалися над водою. Коли дерево порівнялося, ми з тіткою Павлиною схопилися за гілля і, тягнучи за собою Жорку, вибралися на стовбур. Жорка весь аж тремтів. Одразу учепився в гілку, приріс до неї.

Потік швидко ніс нас уперед. Ось ми пірнули в джунглі: велетенські дерева підіймалися над нами, змикаючись кронами, зелені сутінки облягли з усіх боків, ми мчали наче в тунелі і не думали полишати дерево, яке так вчасно нам трапилося. До того ж тітка Павлина сказала, що нам немає чого робити в джунглях, а потік рано чи пізно кудись нас винесе: чи в річку, чи в озеро, а може, й на берег моря.

За якийсь час швидкість потоку наче збільшилась. Крізь шум води, крізь плюскіт хвиль почав прориватися якийсь незвичайний звук: так мов десь далеко-далеко гули літаки. Тітчине ж обличчя стало напружене й стривожене.

— Що то? — запитав я у неї.

Тітка Павлина навіть не обернулася: навпаки подалася вперед, до чогось прислухаючись. А звук усе наростав і наростав: щось гуло і ревіло попереду, ненаситно, невпинно і моторошно.

Береги, досі віддалені, поступово звузилися, і це вже була не глина, а скелі. Закручена в джгути, спінена хвилями, чорна густа течія шалено мчала нас уперед. Тітка обернулася до нас, закричала:

— Водоспад!

Я глянув уперед і побачив гостру скелю, що витикалася трикутником з потоку. Одразу ж за скелею, по обидва боки од неї, потік обривався, з гулом і ревом падав донизу. Вода з такою силою била в камінь, що аж