Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

замість думки, — що тільки це єдине мене й приваблювало, цей вистуджений підвал із лінолеумною підлогою й дурманливим, дріжджевим духом перетлілих од ветхости паперів, зі змовницьки замкненими, оббитими старим дерматином дверми, що надавало нашому жалюгідному романчикові збудливого присмаку студентської бездомности: коли ще трахаетесь, як кролики, по всіх приступних закамарках, — всі ж Артемові маловдалі спроби перенести дію на мою чи його територію, в нормальне помешкання з нормальним ліжком, я просто стирала з пам'яти…)

Попрощалася я тоді майже відразу — тільки-но давши, сквапненько, лад одежі й метнувши контрольний погляд у дзеркальце, уникаючи дивитися на щасливого, пітного й розгубленого Артема, що недоречно пірвався був проявляти ніжність, котра, як відомо, народжується по той бік пристрасти, але закляк, приморожений моїм непристойним поспіхом і односкладовими помруками, — все це вельми скидалося на панічну втечу з місця ганьби й неслави, одначе голова моя, проясніла після оргазму, працювала зосереджено й чітко, як телетайп, вистукуючи команди, — максимальна ефективність при мінімальній затраті рухів, не повертаючи голови: десь тут у тебе був мій Ернст, путівник по Києву 1928-го року, він тобі ще потрібен? І (без паузи, не переводячи духу), якщо можна, позич мені ненадовго цей знімок, гаразд? — знімок всунувся між пожовклі сторінки безневинно розстріляного Ернста, торбинка насилу защіпнулась, головне, нічого тут не забути, Артем наздогнав мене вже на порозі, поцілунком у щоку (мокрим) і погрозою подзвонити в кінці тижня (чому всі чоловіки вважають за потрібне конче заявляти на прощання свої права на наступний раз? — так, ніби я сама не зможу подзвонити, якщо схочу!), — і то було все, то справді було все: більше ми не бачились — а по телефону вимовлятися надмірною зайнятістю необразливо й навіть жалібно — мовляв, рада б душа в рай, так гріхи ж, гріхи… — я вмію, нівроку, цілком кваліфіковано.

Артем (радий усякій оказії підкріпити хирлявий зв'язок якимись предметними зобов'язаннями, як то звичайно буває під кінець і на початку, — коли випозичаються книжки, компакти й фотографії, вигадуються спільні справи, від яких потім нелегко відкараскатися…) спитав тоді про знімок: «Нащо він тобі?» — і я булькнула теж щось односкладово-маловрозумливе, типу думаю-дещо-зробити-про-УПА, тема назріла (гейби перед нашим продюсером виправдовувалася!). Це була, звісно, чистої води відмазка, гониво на відчіпного, бо нічого такого я не думала. Про УПА, на моє тверде переконання, належалося знімати й писати виключно західникам, в яких у кожного ж у родині, коли пошукати, можна знайти як не напряму «хлопців з лісу», то вже напевно депортованих «за пособництво», а що депортували їх цілими селами, і гаразд іще, що не повивозили всіх до ноги кудись за Єнісей, як поляки за Віслу, то питається — якої біди я мала би сунутися зі своїми п'ятьма копійками туди, де й без мене за кожним кроком комусь живі кості хрущать?.. Все, чим диспонувала я особисто, обмежувалося спогадами мами й вітчима, дяді Володі, про голод 1947-го року на Сході: дядя Володя (я так ніколи й не наломилася називати його бодай «папа Володя», як хотілося йому і, напевно ж, мамі…), ходив тої зими, п'ятнадцятилітній пацан, разом із дорослими в себе в Одесі на підлідну, неводом, риболовлю й тим сяк-так підтримував родину — обабіч ополонок, розповідав, цілий день нерухомо, як примари, стовбичили опухлі, на слонових ногах жінки — чекали на викидувану з невода мільку, хапали її з криги й тут-таки зжирали сирою, — а по спасенний хліб і в нього, і в мами на Полтавщині виряджалися експедиції на Західну («у Западну», вперто казав дядя Володя, ніби ця простацька латка на його загалом досить чистій, як на одесита, мові була невід'ємна від тих подій і виправленню не підлягала: «у Западну» — і край, а «Західна» — то вже з лексикону наступного покоління). Ті здобичницькі виправи, напхом у консервній банці (і покотом — на даху) божевільного, без всякого розкладу й ладу чугикаючого від станції до станції товарняка «500-В» (в народі його з могильним гумором звали «п'ятсот-вєсьолим»: міг зненацька спинитись серед поля і простояти — де п'ять хвилин, а де п'ять годин, і так само зненацька рушити далі, лишаючи позаду струшений розсип нещасливців, що вискочили спорожнити міхурі, — сховку не було як шукати, при кожній зупинці вони просто валилися під насип покотом, чоловіки й жінки упереміж, поспіхом заголяючи зади, з єдиною гарячковою гадкою: встигнути — і потім видряпатися назад на своє місце, поки хтось інший не зайняв, — дяді Володі особливо гостро вбилась у пам'ятку ця невідступна тривога за місце, відай, трудно воно давалось захарчованому підліткові, що мусив штовхатися врівень із дорослими, мою ж уяву найдужче вражала ота безстатева оргія квапливого масового випорожнення вздовж состава — легкість, із якою людей перетворювано на стадо), — ті виправи по хліб були нітрохи не безпечніші від теперішніх, і також же «по хліб», — заробітчанських, до ще-західнішої Європи, до правдивої, шенґенської, заклумаченим «Ікарусом» по дорогах Словаччини й Польщі, де з кожного гайка може леда-хвилю вихопитися навперейми яка-небудь російська мафія з «калашами», — дядя Володя, що мандрував навесні 1947-го на даху «п'ятсот-вєсьолого», згадував серед ночі сліпучий ліхтарик у вічі й заморозний доторк металу до підгорля: «Дєньґі єсть, пацан?..». Якимсь дивом він здогадався обіруч відгорнути поли піджачка, в якому спав, внутрішніми кишенями назверх: чистий, мовляв, — інстинктивно ж і вичавив із себе, що бозна-звідкіля спливло на язик: «К брату єду…», — і його лишили, шмонати не стали, хоча гроші в нього якраз були, ретельно зашиті матір'ю в труси на дорогу, а от брата — брата не було ніколи. (Мусила бути мрія — потаємна хлоп'яцька, сирітська — про брата, конче старшого, який прийде з фронту, накладе всім кривдникам духопеликів, оборонить і захистить: мрія й захистила!) В їхніх очах — в очах виснажених брудних людей, що похапцем поливали паруючою сечею залізничні насипи, — тодішня новоприєднана Галичина, восьмий рік плюндрована вздовж і впоперек фронтами й партизанкою, ще сяяла сліпучою «Європою», оазою непомисленних розкошів, — так, як в очах нинішніх українських заробітчан шенґенська, — і тим, хто потрапив щасливо до неї добратися, вона з багацькою щедрістю вділяла од своїх розкошів: кому мішок сухарів, кому дві торбини круп і торбину гороху, а кому навіть повнісінький, натоптаний із верхом мішок борошна — таке чудо невідь-як зуміла на собі до-перти звідкись із тих країв, із пересадкою в Здолбунові, покійна тьотя Люся, мамина старша сестра, — і так 1947-й не став для України, всупереч замірам вусатого Ґенералісимуса, ще одним, і вже остаточним, 1933-м, тож принаймні цю війну, в жодних