Читати книгу - "Острів КРК та інші історії"

бандажі вивалюють назовні анатомічний мотлох — я бачив те, чого не було, а те, що було, ми кинулися збирати обидвоє, потроху наближаючись, підсуваючись один до одного з протилежних сторін шахівниці, е-2, е-4[57], найкращий хід для початку партії, е-2, е-4, якою буде ваша відповідь, Анна плакала, не піднімаючи голови, і сльози, її сльози, котрі не мали жодної можливості стікати обличчям, де русла передбачені природою чи Богом, ті сльози збиралися на кінчику носа і скапували на підлогу, перемішуючись то з ліками, то з отрутою, розбігаючись в різні боки сріблястими краплями, втім, це могла бути і ртуть із розбитих термометрів, це напевно була ртуть, е-2, е-4. Я ще не знав тоді, що вона Анна, я діставав з-під батареї якусь копирсачку, а вона, Анна, моя Анна, збирала гострі шкельця розбитих шприців, е-2, е-4, ми наближалися неухильно, виконуючи лише цей один, найбільш вдалий і добре вивірений хід, е-2, е-4, е-2, е-4, по чорно-білих квадратах шпитального коридору, аж поки її сльоза не падає мені на руку, і аж поки наші коліна, — хоч я найбільше боюсь образити її наближенням, — аж поки наші коліна не торкаються, і я бачу нарешті її обличчя і потріскані губи, котрі, ледве ворушачись, промовляють «дякую вам», а я цілую вологі очі, і тільки ці вологі очі й бачу, не помічаючи більше ні потрісканих губ, ні крапель, що збираються на кінчику носа, я завжди бачу те, чого бути не може, бо наші руки тримають знаряддя тортур, і ми боїмося найменшого поруху, Анна, кажу я, Анна.

І коридор заповнився людьми.

Батько[58]

Мій тато не має жадних дивацтв. Він нічого не колекціонує, не грає на скрипці, не ганяється за жінками, не потерпає від фобій, не копирсає нігті гребінцем. При всіх його позитивних рисах — інтелігентності, порядності, інтелекті, — і при тій досить значній посаді, яку він обіймає в міській управі, тато має схильність до способу життя пересічного громадянина. Він регулярно ходить на службу, регулярно харчується, при чому поїсти любить, вечорами не проти полежати на канапі з газетою чи книжкою. В нього не буває потягу щось там підмайструвати або, скажімо, розгадувати без свідків кросворди. Кожне відхилення від усталеного порядку він намагається ліквідувати якнайшвидше і, — хоча йому вдається навдивовиж достойно виходити з незвичних, ба, навіть критичних ситуацій, — очевидно всіляке збурення забирає масу душевних сил, і тато вимушений скомпенсовувати подібні втрати тривалими прогулянками по лісі. Певно, за відсутністю інших дивацтв, можна вважати дивацтвом його потяг до самотніх лісових походеньок, але в такому разі нас усіх можна трактувати як патологічних збоченців. До того ж тато не визнає всіляких там полювань, збирання грибів чи рибальства. За це я його поважаю.

Моя повага до нього зародилась і утвердилася давно, ще коли я був підлітком. Добре пам'ятаю, як одного разу пізно вечері ми повертались із ательє, де мені мали пошити мої перші модні штани, і я, розімлілий від картини зоряного неба й передчуття модної обновки, запитав тата про сутність життя. Я перебував у тому щасливому віці, коли цілком щиро цікавляться такими речами і цілком щиро гадають, ніби кожне запитання має відповідь, а кожна річ — відповідний сенс. Можливо, саме тодішнє моє існування під таким-то небом, без таких-то штанів усе ж зародило підозру недоосмисленості існування, однак я все ще надіявся на чудо, на те, що сенс є, просто через свою незрілість я не можу його збагнути. Тато розвіяв мої останні сумніви. І, треба віддати йому належне, зробив це відверто, без недорікуватостей, але й без зайвої афектації.

Моя повага зросла і укріпилася, коли я згодом спостеріг батька на службі. Як уже згадувалося, він обіймав досить значну посаду в міській управі — голови комісії по контролю за навчальним процесом, або щось подібне. Для мене було відкриттям, що тато, такий м'який і поступливий удома, тут проявляв значну твердість і принциповість у керуванні різними лайдаками.

Взагалі, протягом життя мені часто траплялося відкривати для себе щось подібне, і це завжди лише зміцнювало батьків авторитет. Наприклад, коли всі довкола аж захлиналися від зненависті й зневаги до росіян, тато сказав: «Але ж не можна так просто відкидати великий нарід. Незважаючи на все (на будь-що, на ніщо), вони (росіяни) створили велику культуру». Подібна лояльність і толеранція відрізняли його в польському чи єврейському питаннях.

Ніколи не намагаючись вплинути на мене безпосередньо, батько все-таки мав значний вплив на формування моєї особистості. Мав привабливий імідж через витриману п[поведінку і достойний спосіб життя. Здавалося, він живе принципом — «марнота усе». І хоч ми рідко, — та майже ніколи, — не вдавалися до якихось відвертостей, т.зв. щирих розмов чи вивертання душ, я завжди цінував те відчуття єдності, котре притаманне лиш направду близьким людям.

Крім відсутності дивацтв, варто згадати ще й відсутність будь-якої атрибутики, за допомогою якої люди люблять набивати собі ціну, — стародавніх речей, цінних паперів чи, скажімо, сімейних реліквій. Так, наприклад, тато не мав навіть власної зброї[59].

Тому ми змушені були скористатися автомобілем.

До речі, машина в батька теж пересічна з пересічних, на теперішні часи, можливо, навіть надто незавидна.

На саме Різдво, добре повечерявши, ми сіли в машину, — батько за кермом, я поруч, — і поїхали на центральну площу. Їхали, як завжди, неспішно, майже обережно, свято дотримуючись правил дорожнього руху. На площі, навпроти ратуші світилася висока ялинка, довкола якої гуляли веселі хмільні городяни, співаючи колядок. Виїхавши на площу, ми трохи додали швидкості і, розбризкуючи талий сніг, врізалися в коло колядників. Перший заїзд був дуже вдалим, бо ніхто ще не встиг налякатися й утекти. Непоганою була і друга спроба, після розвороту, — причому кількох чоловік вдалося збити заднім ходом, — народ розгубився і якихось кільканадцять секунд не міг зорієнтуватися. Далі вже пішло складніше. Люди почали тікати в різні боки, і, хоча паніка й грала нам на руку, важко було вести прицільну гру, а випадкові жертви лише заважали рухові. Рятувала та обставина, що на мокрій бруківці машину постійно заносило, і так, юзом, ми збили чи не найбільше своїх співвітчизників. Однак важко було набирати швидкість, а повільна їзда робилася небезпечною — дехто з городян оговтався і, очевидно, вирішив вести з нами боротьбу. В руках у тих сміливців опинилися дрючки й камені, і вони використовували кожний момент, щоб завдати нам удару. Трупи, котрих було не так уже й багато, але досить, аби заважати рухові, позбавляли нас маневровості, і це