Читати книгу - "Старі гультяї"

та недовге. Доведеться йти за діда заміж. Хоч принаймні матиму з сином пристановище».

Дід Грицай пішов у садок. В його заворушилось в серці почування веселе, навіть молоде. Старому заманулось балакати, жартувать, випить всмак в компанії й побалакать з людьми в веселому товаристві. Грицай углядів діда Оникія за вишнями. Йому заманулось трохи подражнитись з поважним дідом.

- Оникію! - гукнув Грицай.

- Та чого там!- обізвався понурий Оникій.

- А ходи лишень сюди! Щось маю казать.

- Та чого там! Чи вже приступає до тебе, чи що?

- Та вже й приступило, - сказав дідГрицай. - Оникію! Чи ти знаєш, що я оце женюся!

- Цур дурня! Ще що вигадай! Перехрести лишень свого лоба! - обізвався дід Оникій, виступаючи з-за вишень на галявину.

- І їй-богу, і присягай-богу, що женюся. Вже й молоду напитав.

- Та це ти дражнишся зо мною! Я тобі не собака, щоб ти зо мною дражнився. А коли тобі припала охоте дражниться, то ондечки лежить на призьбі Сірко: біжи та й смикай його за хвіст, а він буде тобі гарчать.

- Та яке там в іродового сина дражніння! Я тебе просю за старосту. Будь ласкав! підіть з Мотузом за старостів до моєї молодої.

- Де ж ти собі напитав бабу? Чи таки в Трушках, чи в Шамраївці, чи, може, аж у білій Церкві? - спитав Оникій.

- Яку там бабу! На вражого сина здалась мені баба! Нехай вже тобі буде баба. Я сватаю молоденьку молодицю, червону, як калина в лузі.

- Пху на тебе, сатано! Тобі час би вже про домовину та ладан дбати, а він тобі он що!

- Яку там домовину! Ще й потанцюєш з своєю бабою в мене на весіллі. А вже весілля встругну на все село! Ший, Оникію, сап'янці і собі, й своїй бабі. Хоч-не-хоч, а мусиш прислужиться мені: підеш за старосту.

- Верзи, верзи на свою обихідку! Може, на душі полегшає, - сказав Оникій і сховався за вишнями.

Ввечері того-таки дня, впоравшись у хаті, Сиклета побігла до батька й розказала батькові й матері, що Грицай її сватав. Батько й мати зраділи.

- Я допоминалась, щоб Грицай одписав на мене хату й грунт. Як не запише на мене хати й левади ще за живоття, то я за його зроду-звіку не піду. Він обіцяв одписать на мене хату й грунт, ще й пасіку, - сказала Сиклета.

- Ще й пасіку? - аж крикнула мати.

- І пасіку обіцяв одпнсать, - сказала Сиклета.

- І то добре! - сказав батько. - Він не лихий чоловік, ще й при здоров'ї, хоч і любить бенкетувать.

- Ти, дочко, причепись до його, щоб він тобі одписав і поле, - сказала мати, - в його поля доволі, а поле здасться Петрусеві. Бо де ж Петрусь знайде собі поле.

- А справді добре було б, якби він одписав мені й Петрусеві поле, - сказала Сиклета.

- Гляди лиш, щоб не переборщила. За поле вже заплатив Мотуз, хоч і не всі гроші. А як ти будеш намагаться за поле, то Грицай надумається та ще й одкинеться од тебе. Вже потім, як вийдеш за його заміж, підійди до його підступом, хитро та мудро, то, може, він і на Мотуза не подивиться, і поле тобі одпише. Тим часом матимеш хату й грунт. Матимеш притулок, і син твій не буде безпритульний. Матиме за що зачепиться.

Сиклета задумалась, їй забажалось загарбать і дідове поле для свого безталанного Петруся.

Через тиждень дід Оникій мусив-таки йти за старосту до Сиклетиного батька. Дід Грицай ще перед вінчанням одписав Сиклеті й Петрусеві хату, грунт і пасіку і повінчався з Сиклетою, невважаючи на те, що вона була покритка та ще й накинула сина дідові в хату.

- Оженився дурний та взяв біснувату, та не знали, що робить - запалили хату, - приказували люде, прочувши за дідове весілля.

Одначе з Сиклети вийшла зовсім не біснувата жінка, а добра хазяйка в дідовій господі. Вона була робоча й хазяйновита, робила не покладаючи рук, дуже добре доглядала дідового хазяйства. Після весілля дід Грицай перестав пити та швендять по гостях та по корчмах. Але перегодя його знов потягло до гулянки: знов почали збираться до його старі гулячі діди та баби. Сиклета й словечка не говорила дідові, служила йому, слухала його й корилась, їй все здавалось, що вона дідові не жінка, а наймичка, що вона вибула рік в діда на службі, стала на другий, добуває другого року, а потім ще набуває зайві тижні на службі, та все служить, та ніби набуває року, котрому й кінця нема.

Сиклета насилу звикла звати діда на ймення: все звала його дядьком, викала на його, доки дід не розсердився на неї й не звелів звати його Дорошем і тикати на його.

Минуло два роки. Сиклета вірно служила дідові, годила йому в усьому, не сказала йому ні одного докірливого слова. Коли дід був сердитий або приходив додому п'яний та починав вередувать, вона змовчувала, зціпивши зуби, поки дід не переставав гримать. Вона знала дідові норови, знала, що дідові ні в чому нема впину, що дідові своя воля волить. Третього року після весілля дід занедужав, полежав неділь зо дві й швидко одужав. Сиклета побачила, що настав час говорить з дідом за поле. Раз по обіді, як Дорош випив кільки чарок горілки з сусідами, а сусіди розійшлись, Сиклета причепилась до діда.

- Дороше! навіщо ти оддав поле Мотузові?

- Бо грошей треба було, то й оддав, - сказавГрицай.

- Ти старієшся, а мій Петрусь росте. В мене поля ні клаптика. Одпиши ти своє поле за живоття на мене й на Петруся. Ти знаєш, як тепер стало скрутно з землею.

- Буде Мотуз сердиться на мене, буде клясти. Якось ніяково мені, - сказав дід.

- Нехай кляне. Буде він тебе клясти, як тебе на світі не буде: не чутимеш, - сказала облесливо Сиклета.

- Правда, що ти мені служила й догоджала, як ніхто в світі мені так не годив. Оце я виманив в Мотуза ще п'ятдесят карбованців, а він сказав, що вже більше не дасть, що він вже й переплатив мені за те поле…

- Авжеж! От і переплатив! Тепер люде беруть наспіл поле не з половини, а з третини. А Мотуз і досі оре твоє поле з половини. Чи він же програв? Не один десяток карбованців він заробив з твого поля.

- І то правда. То й одпишу тобі, і не так тобі, як Петрусеві,