Читати книгу - "Дев'ять братiв i десята сестриця Галя"

тепер? Де брати? Чи живенькi?.. Та сльози й побiгли по її щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнутися, до кого голiвкою припасти. I, наплакавшися ревними сльозами, козачка пiднесла голiвку i знов промовила:

— Нiколи ще я їх так добре не оплакала, як тепер-то їх бог милує, Михайло коханий, га? спитала вона й дожидала козакового одвiту. — Як їх бог милує.

Почалася в їх тодi мова про братiв, i усякi здання. помисли й надiї усякi певнi уявилися… I в пришлостi палкая козачка поладила й погодила усе так, як бажалося її душеньцi, як жадалося її сердечку. А козак на все согласнии

У гаю вони невважливе їхали шляхом, не дивлячись округи, поки аж їх не повразило, що десь поблизу шумить млинове колесо, оглянулися вони й зобачили темнi гаї з усiх бокiв, сонечко, що за їх заходило, i управо якийсь хуторець.

— Та ми се з шляху зблудилися, Галю! — каже козак всмiхаючись. — От тобi маєш! Дивись пiсля того в яснiї оченята так i дорогу прогледiш!..

Яснiї оченята одказали йому таким поглядом, що вiн знову забув про дорогу.

— А он дорога попереду, каже Галя, показуючи вперед.

Упередi лежав шлях узенький, мало їжджений, такий самий, на який вони з'їхали, попали, самi не знали коли й як.

— Шлях є та кудою вiн проводить? — каже козак. — Треба пiд'їхати до хуторця й поспитатись.

I козак, вiдрiкаючись наперед дивитися в яснiї оченята, звернув волiв до хуторця.

Се був маленький вбогенький хуторець. Усюди, де тiльки можна по землi, зарiс вiн червоним маком пломенистим; мак поспiль вкрив городи коло кожнiсiнької хатки снопчиками та жмутками рiс при дорозi; то забиравсь на дашок одною квiткою пишною, то цiлою сiмейкою то наче габою внизував округи дашок, перериваючись Де-не-де як порване коралове намисто, i здалека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому огнi

— О, який мак! — покрикнула Галя. — Що ж за пишнiї маки! Я собi насiю такого!

Пiд'їхавши до першої хуторянської хатки скраю, вони стрiли молодицю з дитиною на руках i поспитали, де шлях у Гли6ове.

— Не знаю, такого села нема. — одказала молодиця.

— А якi ж коло вас села? — спитався козак.

— Хрумово, Iваньково, Кривушино…

— А далеко Кривушино?

— О, далеченько. Лiчать чоловiки бiльш як сорок верствiв.

— А як туди проїхати?

— Та от цим шляшком. Перш ви приїдете у Хрумово, потiм… Та тiльки що сей шлях тепереньки небезпечний.

— Чому?

— Та чутно — розбивають тепер i рiжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру… Ну-ну! Ну ж бо! — спиняла вона дитину, що тягнулася до волiв, — ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбiйникiв…

Та дитина, мабуть, була смiлого, одважного, козацького роду, — вона, тiльки почувши сеє, засмiялася i вхопила вола за роги.

— Малий козак, та смiлий, — каже Михайло. Мати глянула на малого смiлого й усмiхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрiчалося, що вбачалося, приповняло та прибiльшало щастячка й радощiв, — Галине сердечко до всiх озивалося.

— То прощавайте, спасибi вам! — каже Михайло молодицi. — Прощавай, козаче, та рости, — каже до дитини.

— Рости, любенький, рости! — промовля Галя.

— Спасибi, щаслива дорога! — одказувала молодиця. — Вклонися, сину, вклонися!

Син не хотiв вклонитися й угорно драв голiвку увишень, як мати нахиляла.

— Бачте, який! — каже молодиця смiючися. I Михайло, i Галя одказали їй усмiхом.

— Так се шлях у Хрумово? — спитав ще раз Михайло.

— Сей, сей самий. Тiльки що ви не боїтесь їхати? Говорять, що небезпечно… славлють…

— А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! — одказує Михайло. — Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїться.

Ще всмiхи, ще вклони й пожадання добрi — i от уже хуторець зник з очей своїми маками червоними, i млин не шумить, i їдуть вони гаєм, то спускаючись к Днiпру, чуючи його прохолоду, то знов пiднiмаючись високо й прислухаючи тiльки плески та лелiння хвилi Днiпрової.

VII

— Коханий, — говорить Галя, — а що як справдi нападуть на нас розбiйники?

— Боїшся, Галю? — пита козак.

Галя не боїться, а як бо нападуть?

Не бiйсь, миє серце, то все верзiння, говорить козак — Бувай собi спокiйненька, Галю!

— О, нi, я не боятимуся, коханий. Я не боюся, — одказує Галя.

I їхали вони далi темним гаєм та усе щасливi розмовляли про щастячко. А гай усе темнiв, i Днiпро усе шумiв бистрiш. Спершу оступав гай шлях, i їдучи вони чули пахощi гайових квiток, потiм гай наче разом знявсь i по обох боках виситься голе камiння, а на них, наче настромленi стрiли, сосни чорнi,а внизу назустрiч їм б`ється Днiпро, нагло завернувши свою хвилю круто в щiлину. Тiльки що встигло мигонути проти очi їм усе те, як на їх кинулася орда людей. Мiцнiї руки спинили вiз, вхопили Галю, притиснули козака.

Галя примогла тiльки скрикнути; боротись почав козак.

Недовга боротьба: хтось один упав i застогнав, а за тим огульний вигук яросливий, i козак зашатавсь i впав коло Галi. У жаху вона схопила його i притулила до себе; у ляку чула вона, що тепла кров поливає їй руки… уся орда побивалася коло вбитого товариша, й чулися слова:

"Не дихає! Мертвий!" I страшний плач чувсь, i глухе питання: "Де поховати лучче?" I ступа у той i у той бiк, пошукання, i рили землю, i викидали землю з ями…

Нiч минала, усе округи свiтлiшало]. Кров, що вливала руки, сякла, холодiла; здалеку поза деревами копали яму й мигтiли люди — близько нiкого…

Та от хтось наблизивсь. Ще у бiльшому жаху Галя мiцнiш притулила до себе козака свого й поглянула… Коло неї стояв молодий парубок, наче квiтка в яла, i здавалося, жалко йому було Галi, та як зглянулися їх очi, вiн затрепетавсь разом i хутко спитав:

— Звiдки ти? Чия ти?

— Я сирота — одказала Галя. — Я живу сама одна коло

Києва, у хатцi на луцi… Нi, нi-бо, не те… Я замiж пiшла, i от мiй козак…

— Галю-промовив парубок, трохи не падаючи коло неї, -Галю, сестрице! Чи ти пiзнала свого брата меншого? Ох братик милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? — Вона схилилася до його i багато й гаряче його цiлувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далi спитала: — А де ж другi брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати?

Наче вменшився її жах I страх; вона пильнiш подивилась округи. Менший брат покликав других братiв, i вони прийшли з-поза дерева.