Читати книгу - "Гра в бісер"

хист музиканта у високому значенні цього слова, здатність до захвату, до підпорядкування, до покірної шаноби, до служіння культові. Загалом учителі звичайних шкіл не без поважних на те підстав були досить скупі на рекомендації учнів до еліти, а все ж траплялося, що вони надавали комунебудь перевагу з міркувань не зовсім чесних або котрийсь не дуже уважний учитель уперто рекомендував свого улюбленця, хоч той був тільки старанний, шанолюбний і вмів підлабузнюватись, та й годі. Таких Магістр музики особливо не любив, він миттю вгадував, чи іспитований свідомий того, що йдеться про його долю, його майбутнє, і горе було тому учневі, який демонстрував йому свою спритність, поводився надто впевнено, надто мудро або ще, бува, й пробував підлизатися, — Магістр не раз бракував таких, ще й не почавши іспиту.

Учень Кнехт сподобався старому Магістрові, навіть дуже сподобався, ще й дорогою, їдучи далі в своїх справах, він задоволено згадував про Йозефа; ніяких нотаток він не робив у своєму зошиті, але запам’ятав щирого, скромного хлопця і, вернувшися з відрядження, власноручно включив його прізвище в список учнів, яких проекзаменував котрийсь із членів Виховної Колегії і визнав, що вони гідні вчитися в елітарній школі.

Про той список — гімназисти звали його «Золотою книгою», але інколи й глузливо величали «Каталогом шанолюбів» — Йозефові часом доводилось чути в гімназії, і говорили про нього різним тоном. Коли список згадував учитель, хоча б навіть тільки для того, щоб дорікнути учневі: мовляв, такому, як він, годі й сподіватися, що його запишуть до «Золотої книги», — то його тон був урочистий, в голосі бриніла повага і навіть якась бундючність. Та коли, бувало, про «Каталог шанолюбів» заводили мову самі учні, тон їхній найчастіше був зневажливий і перебільшено байдужий. Одного разу Йозеф почув, як хтось із учнів сказав: — Ет, чхати я хотів на той ідіотський список! Путящий хлопець туди нізащо не попаде. Вчителі вводять до нього тільки тих, хто кує день і ніч, та ще підлабузників.

Дивні часи настали для Йозефа після тієї чудесної події. Спершу хлопець нічого не знав про те, що тепер він належить до «electi»,[13] до «flos juventutis»,[14] як величали в Ордені учнів елітарних шкіл; поки що він зовсім не думав про якісь практичні, відчутні наслідки тієї події, про те, що вона може вплинути на його долю, на його щоденне життя, і коли для вчителів він був уже обранцем, тим, хто йде від них, сам Йозеф сприйняв своє покликання лише як процес у глибині своєї душі. Але й так це була різка межа в його житті. Хоч година, проведена з чарівником, тільки здійснила чи наблизила те, про що Йозеф уже здогадувався у своєму серці, а проте саме ця година відділила вчорашнє від сьогоднішнього, минуле від теперішнього і майбутнього, як той, хто прокинувся зі сну, хай навіть серед такого самого оточення, як він бачив у сні, все ж не має сумніву, що він прокинувся. Людині порізному, безліччю шляхів відкривається її покликання, але суть і сенс цієї події завжди ті самі: душа тоді прокидається, перероджується, в неї прибуває сили, замість снів і передчуттів, що йшли зсередини, раптом виникає і вривається поклик ззовні, уламок дійсності. Тут цей уламок дійсності прибрав постать Магістра: досі відомий йому тільки як далекий, оточений глибокою пошаною напівбог, архангел з небесної високості, він з’явився власною особою, дивився на нього блакитними очима, що все бачили, сидів на стільчику перед шкільним фортепіано, грав з ним, дивовижно грав, майже без слів показав, що таке музика, благословив його і зник. Спершу Кнехт був просто нездатний думати про те, що з усього цього може вийти, його вщерть сповнило безпосереднє, внутрішнє відлуння цієї події, оволоділо всіма його думками й почуттями. Як молода рослина, що досі розвивалася тихо й несміливо, а тепер зненацька почала глибше дихати й швидше рости, наче якимось дивом за одну годину усвідомила закон свого єства і з усієї сили намагається виконати його, так і Йозеф, тількино чарівникова рука торкнулася його, почав швидко й палко збирати свою силу й напружувати її, відчув, що він міняється й росте, що між ним і світом з’явились нові дисонанси й нова гармонія; часом він міг на уроках музики, латинської мови й математики виконувати завдання, до яких іншим учням його віку було ще далеко, відчував себе здатним вчинити який завгодно подвиг, а часом забував про все на світі, з якоюсь новою для нього ніжністю й радістю поринав у мрії, дослухався до вітру чи дощу, задивлявся на квітку чи на швидку течію річки, нікого не розуміючи, про все здогадуючись, охоплений почуттям симпатії, цікавості, бажанням усе пізнати, тягнучись від свого «я» до ближнього, до світу, до таємниці й таїнства, до боліснопрекрасної гри явищ.

Так, зароджуючись і розростаючись у душі, аж поки внутрішні й зовнішні імпульси зустрілися й підтвердили себе одні в одних, відбулося покликання Йозефа Кнехта в ідеально чистому вигляді. Він пройшов усі його щаблі, спізнав усе його щастя і всі його болісні тривоги. Ніякі передчасні відкриття і нескромні вторгнення не порушили цього благородного процесу, типової передісторії, молодечої пори кожного шляхетного розуму; внутрішні й зовнішні чинники його працювали й росли назустріч одні одним у гармонійній рівновазі. Коли ж наприкінці цього процесу Кнехт усвідомив своє становище і свою долю, коли він побачив, що вчителі почали ставитись до нього як до свого колеги, навіть як до почесного гостя, що осьось має піти від них, а учні — почасти захоплено, почасти заздрісно, побачив, що дехто почав уже уникати його, ще дехто дивитися на нього з підозрою, а декотрі неприятелі глузливо й зневажливо, що дотеперішні друзі почали все більше віддалятися й покидати його, — тоді в його душі такий самий процес віддалення й усамітнення давно вже відбувся. Тепер він серцем і почуттями своїми сприймав світ зовсім інакше, вчителі з начальників поволі перетворилися в товаришів, колишні друзі — в супутників, що відстали дорогою, він уже ні в школі, ні в містечку не знаходив таких, як сам, і почував себе не на своєму місці, бо все було тепер просякнуте якимось прихованим умиранням, флюїдом минущості й нереальності, все стало якимось тимчасовим, наче зношений одяг, з якого ти давно виріс. І це виростання з батьківщини, досі такої любої і гармонійної, цей відхід від форми життя, що стала чужою і невідповідною йому, цей стан прощання, в який вривалися години найбільшого щастя