Читати книгу - "Київ-86"

глибоко в душу, ранить її, а з тієї рани повільно стікає сяйво ґалактичного ядра.

Молочна пляма Чумацького Шляху підсвічує арку дружби народів біля готелю „Дніпро“. Між двома арками — зоряною і рукотворною — я рахую розсипи кокаїнів нічного неба, а японці врубили вуличний японський шансон з баянами і затяжними бородатими співами в тєльніках і модних капелюхах, поглянувши на які ви згадаєте про Ґетсбі. І гайда стрибати.

Хай би скільки нічні баяни гасили мені барабанні перетинки — я однаково був глухий до всього, окрім темряви і зоряної тиші. Іноді отак втичиш у небо, задираєш голову, щоб порахувати розсипи, а там все гасить місяць, заливає сріблом сіроти асфальту, заливає мороки ночі підсвіткою і видно ген удалечінь. Та іноді, з першими сутінками, всі сузір’я палають яскраво, але не сліплять. Небо. Як близько воно до нас. Як люди забувають милуватися тим, що у них під ногами і тим, що у них над головою. Небо. Воно як порно — невичерпне.

Баян замовк, затихли і мої японці, тихо підійшли і стали поряд, нависли, затуляючи собою ґалактику. Ікумі світила собі на підборіддя кишеньковим ліхтарем і топала, широко підіймаючи ноги — Ґодзілла під прожекторами. Наокі мовчав — теж втичив на зорі, які з’являлися на тлі силуетів Міста і скидалися на далекі вогники вишок спостереження, з яких за нами пильно слідкують давно померлі пращури і друзі, яких нині поряд нема.

У такі моменти небо ніби вищає і не тисне так: Ведмедиця не нависає і не сіпає за карк. І зорі палахкотять яскраво і тихо. Вони не соромляться тут.

Ми поставили на даху розкладачки, повкладалися і тягнули по черзі сиґару. Я вже думав вирубатися, хотів лиш дослухати останню довжелезну історію Наокі про цунамі, заснути, прокинутися, якось пережити хвилі вранішнього похмілля, спуститися в номер за віскі та залишками Моёt, якщо лишилося…

Аж раптом Ікумі штрикає мене пальцем у плече і тицяє в небо. Оксамитові мороки розітнув яскравий, вогняний хвіст. Метеоритний дощ. Таке буває, коли Земля проходить крізь орбіту якоїсь комети і піщинки з космосу палають у небі, згоряючи на швидкості у двісті разів більшій за швидкість звуку. Персеїди.

Чути як палають боліди: яскраві розчерки густо-порожнього повітря. І всі у світі кошлаті мікрофони, всі мільйони байт диктофонних записів не вмістять у себе голоси уламків космосу: вони палають високо і разом з тим близько — станеш навшпиньки і підкуриш від хвоста.

Я збився на третьому десятку вогняних хвостів. Я дивився доти, доки небо дмухало хмарною прохолодою і злива загасила недопалки, промочила всі на світі рейнкавери і залляла розкладачки холодними ріками. Дощами просочилася в спальник, змішалася з усіма снами, а потім — сама наснилася.

У такі моменти барабани наших сердець стукотять швидше і всі бажання та проблеми, які здавалися суттєвими деінде — відступають, шанобливо схиляючи голову перед буєцвіттям життя. Тануть росами ранку під полуденними сполохами щастя. Я сто разів пробував зав’язати і переключитися на щось інше. Але Місто — химерне, пронизливе і прекрасне. Не вийде.

Світанок навалився хутко, ніби і не було даху з багаттям, сексом, тенісними м’ячами, сполохами зоряного пилу та передранковою зливою. Ми швидко зібралися і пішли лазити, згадавши про мужиків в камуфляжі, і трохи ніяково було від безглуздя, яке влаштували вночі.

Я обережно ступаю шаром сухого минулорічного листя. Відразу за мною — мовчазна Ікумі. Дійсно, що їй сказати? З Наокі вони вже обговорили все за п'ятнадцять років спільного життя, сумісного тревел-тріпу і адреналін-рашу. Обговорили настільки, що якось у Гімалаях не спілкувалися місяць просто аби не порушувати тишу споглядання.

Наокі замикаючий. Він досвідчений турист: бував на сніжних перевалах, у бурхливих пустелях і хвилях штормів, серед спеки і барханів. Та поряд зі мною чомусь ніяковіє і поводиться, ніби мала дитина. Я дав йому завдання: обертатися назад щодесять секунд після того, як обернуся я. Так він думає, що виконує важливу роль. Дійсно, важливу: ми протверезіли, страх повернувся і тепер зустрітися з камуфляжними типами не було жодного бажання.

Ми на проспекті. Звісно, тут порожньо, але у миті спокою і щастя, у моменти, коли сонце гасить холодні щілини бетонів і ти годинами нерухомо лежиш, рахуєш паростки молодих дерев навколо себе — отоді і чуєш раптом той Звук.

Загрозливий. Іноді мене глючить на цю тему і здається: десь поряд їде машина, я можу навіть завести групу кудись на дах, наказавши квасити тихо, поки все не владнається. Я ненавиджу проспекти вдень. Ходиш отак боязко і клянеш туристів, яким завжди кортить туди, де трапляються ті, з ким краще не зустрічатися.

Я жахаю Наокі дамбою київського водосховища, вона дійсно може прорватися, може затопити весь Київ, та потім заспокоюю і свято переконую: ми туди не підемо, в жодному разі не заходитимемо в місця потенційного лиха. Я навіть маю з собою карту затоплення. Її намалював мені знайомий гідролог після того, як я три години поїв його Rеmy Martin у славному ресторані «Панорама» ґречного і мальовничого міста Львів.

За дамбою, на водосховищі, орудують розвеселі браконьєри. У них вицвіле від часу і гарячого сонця волосся, вони промишляли ще у хрущовську «відлигу» і щодень закидають у широчезні гладі вісімсот метрів сітки. І здають рибу за безцінь баригам: дійсним володарям Штучного Моря, про яких ніхто не знає і яких не показують у новинах.

Там, на дні, лежать норманські дракари та іржаві якорі, про які писав Ґійом де Боплан у нотатках мандрівника і бойового інженера його величності Владислава IV Вази, dei gratia rex Poloniae та решти незліченних у пишноті та довжині титулів Його Світлості.

Браконьєри називають дамбу «Ворота» і кажуть, що конструкція довго не проживе, хоч як підтримуй. Там давно гніздяться соколи і ворота в Київ помічені Сонцем. Як форт Буайяр, як Геркулесові стовпи, і гарячої жовтизни там — аж очі сліпить. Більше сонця, ніж на всіх портових кранах Одеси, де збираєш спиною бруд під палючим промінням, аби пролізти туди, куди лазити зась.

Дамбу тримають на соплях і рихтують щоріч, та примари із затоплених сіл