Читати книгу - "У черзі за святою водою"

репрезентація збігається зі споживанням. Велика Леся Українка вклала в уста Лукашевої матері такі слова: Чого ти все розпатлана така? Нема, щоб зачесатись чепурненько — усе як відьма ходить. Нечепурно.

Ці слова каже негативна героїня до багатої душею пози­тивної. Відомо, що школярки-старшокласниці полюбляють носити розплетене довге волосся, що не завжди подобається вчителькам. Зі спілкування з учителькою української мови й літератури з великим стажем доводилося чути, що у відпо­відь на прохання зачесатися учениці часом відповідали, що вони — як Мавки, а вчительки їх пригнічують, як мати Лукаша. Себто текст великої Лесі ставав на захист молодих дівчат у їхньому самоствердженні в зіткненні з консервативним, на їхню думку, українським шкільництвом.

І взагалі, за свідченням тих же вчителів української мови, шкільні твори за «Лісовою піснею» найбільшою мірою сприяють відвертості учнів та учениць, іноді висловленій незграбно, проте щиро. Шкільні твори містять великий матеріал про сприйняття цього тексту непосвяченими, іноді містять ідеї, яких ще не було у посвячених, наприклад, про подібність нашої Мавки й Русалоньки всесвітньо відомого датського казкаря Г.Х.Андерсена.

Візуальний образ Мавки існує в український популярній культурі на всіх рівнях. Він є і в високому мистецтві, і в фоль­клорних імітаціях. Іноді той образ спримітизовано до кітчу. Його можна побачити у вигляді панно на стінах навчальних закладів, в оздобленні кабінетів української мови й літе­ратури, і взагалі в будь-яких візуальних контекстах, де варто підкреслити ніжну українську душу, джерельну чистоту вкраїнської вдачі. Якщо ви бачите пінопластову дівчину в довгому вбранні, з довгим розплетеним волоссям, а поряд із нею зображено юнака із сопілкою, то ви не помилилися: це — Мавка в товаристві Лукаша.

Хоча всі знають, що Мавка — лісова дівчина, вона не є суто фольклорною сутністю, в ній певною мірою зосереджено й український інтелект. Адже мова у Мавки — багата, вона вживає речення складної синтаксичної конструкції, її гідність — то не просто гідність селянської дівчини, то вже гідність особи, прилученої до надбань світової етики, дарма що Мавка ніколи не виходила з лісу. Цілком логічно, що Мавка сприймається як alter ego Лесі Українки, яка, знов-таки, «жива і вічно буде жити, бо в серці має те, що не вмирає». І візуальний образ Мавки засвоєно українцями так само міцно, як і візуальний образ самої Лесі.

Таким у загальних рисах є споживання культурного продукту «Лісова пісня». Проте споживають українці «Лісову пісню» не лише в літературному вигляді, а й у вигляді різноманітних театральних постанов. Багато було сказано, що драматургія Лесі Українки писалася для театру майбутнього, тож цей багатющий скарб сучасний український театр із його кітчево-народницькими традиціями засвоїти не може. Проте тут спостерігаються позитивні зрушення, і це насамперед стосується саме нібито найважчої для постанови «Лісової пісні». Українські режисери-постановники шукають, а іноді навіть знаходять оригінальні підходи до цієї геніальної п’єси, які втілюються в цікавих виставах. Не сходить зі сцен українських оперних театрів балет на музику Скорульського. І драматургічні постанови також нерідко використовують елементи балету. Тільки в Києві є три драматургічні по­становки «Лісової пісні»: моновистава у виконанні Раїси Недашківської, спектакль для дітей у Ляльковому театрі та спектакль у Театрі на Липках, який є аншлаговим, туди досить складно потрапити. Також багато вистав є по всій країні, і не тільки в «українських» частинах України.

Звісно, українські режисери не завжди знаходять і розкривають той глибокий сенс, який вбачають у «Лісовій пісні» літературознавці й філософи, але постановники й актори бачать там свій сенс, можливо, ближчий до змісту популярної культури, до сенсу непосвячених. Утім, я все одно зараховую авторські колективи тих, хто наважується працювати з «Лісовою піснею» на сцені, до кола посвячених. Жодна інтерпретація «Лісової пісні» не є єдино можливою, але їхня множинність, мало того, їхня невичерпність, є ще одним свідченням геніальності Лесиного тексту. Коло посвячених потроху зростає. І це ще раз посилює популярність «Лісової пісні» серед непосвячених.

Як я вже казала, «Лісова пісня» — це щось святе для кож­ного українця. І реакція як митців, так і глядачів на виставі за «Лісовою піснею» в регіонах підтверджує святість Лесиного шедевру. Як свідчать повідомлення в медіа, з успіхом ідуть цікаві вистави у театрах Дніпропетровська й Запоріжжя. А в Севастополі молода режисерка отримала грант Президента на постанову «Лісової пісні» та вирішила ставити її українською! (Треба знати севастопольську ситуацію «исконного русского города», щоб оцінити цей крок, але режисерка вирішила найняти лінгвістів і грати «Лісову пісню» мовою оригіналу.) Отже, говорячи про репрезентацію «Лісової пісні», варто говорити і про те, що ця річ виступає моментом крихкого примирення заходу й сходу України.

Також «Лісова пісня» — це певної мірою візитівка укра­їнської культури в Росії. Гарна дівчина з України, особливо якщо в неї довге волосся, чиста душа та обдарованість у якій-небудь сфері, з великою ймовірністю ідентифікуватиметься з «українською Мавкою». (Відсилаю до оповідання Фаїни Грімберг «Мавка».)

Розмірковуючи над місцем «Лісової пісні» в українській культурі, неодмінно приходиш до питання: яка ще націо­нальна культура має у своїй скарбниці подібний твір, настільки глибокий за своїм філософським сенсом, та­кий досконалий стилістично і такий популярний серед непосвячених? Я не знаю відповіді на це питання, бо складно знати національні культури зсередини. Можна порівняти лише з Росією, культурна ситуація в якій українцям із відомих причин добре відома. В Росії подібну роль сакрального тексту відіграє «Євгеній Онєгін» Пушкіна, але не такою мірою. Так, в ЄО є той плюс, що він легко, легше, ніж ЛП, завчається напам’ять. Так само в центрі любовна історія, зрозумілий непосвяченим сюжет, який водночас припускає безліч тлумачень для посвячених. Проте,