Читати книгу - "Гра у вoйнушку"

одразу зібрався й накинувся на солдата:

— Здєсь ми отдихаєм, на двє нєдєлі прієхалі, і сразу началась война. Как ми моглі отдохнуть? Нікак, — він зніяковів би, якби не випиті ліки.

— Я нє знал, у нас стариє картотєкі. Здєсь у мєня обозначєн штаб, — і простягнув замурзану руку до нагрудної кишені. Мабуть, хотів дістати карту. Віра ногою зупинила його.

— Ось у чому справа! Посмотрі на нас… — вона зняла ногу з грудей солдата, підійшла до чоловіка і розвела руки. — Посмотрі на нас, ми работаєм в штабє? Говорі!

— Нєт, ето нє штаб, очєвідно нє штаб, — погодився пілот.

— Тогда почєму нас бомбіть хотєл? — з дерева спритно зістрибнув Гівіко і приєднався до невідзнятої сімейної фотопаузи.

— Ето кто говоріт со мной?

— Птічка, — Віра швидко «завершила» зйомку фото і наблизилась до солдата. — Отвєчай рєбьонку, когда спрашіваєт!

— Хоча б повільніше прикладай цього пістолета, щоб палець випадково не зіскочив, — промовив Гурам, і його свідомість заполонили думки про дружину. «Хто така Віра? — Його дружина. Чого хоче Віра? — Жіночого щастя. Що є жіночим щастям? — Люблячий чоловік, здорова дитина і машина. В принципі, — підсумував Гурам, — це й усе. Тепер подумаймо, яку частку жіночого щастя мала Віра? Лише здорова дитина. Погано.»

— Я не випадково, а навмисно його застрелю, — відповіла дружина, і Гурамові здалося, що його думки прочитали. Тому він ризикнув відволікти увагу наступними словами: — Віро! Не роби цього, не ганьби мене, — і зашарівся, ніби його впіймали на злочині.

Зі свого боку Віра здогадалася, що Гурам зрозумів, що Віра здогадалася. До того, як обидва зрозуміли, що зрозуміли, Віра хотіла сказати, що мала намір зганьбити чоловіка, та склала фразу інакше й відповіла: — Я його зганьблю, а не тебе.

— Ар мочра тави… Гамарджоба, — прошепотів пілот. Здавалося, він також зрозумів, що це подружжя щось запланувало, і злякався ще більше. Злякався тому, що теж був чоловіком і знав, що жінка з кольтом більш небезпечна, ніж просто розлючена беззбройна жінка. І якщо випадково потрапити до рук такої жінки, яка протягом років збирається щось сказати чоловіку, якщо вона тебе не виправдала, якщо Бог таке дозволив і в цей час ти — її полонений, не варто чекати чогось доброго. А якщо до цього додається звук ще одного винищувача авіації твоєї країни, це означає, що настав час молитися ще палкіше й віддати все у Божі руки. І що час визначитися з останнім бажанням.

Цьому смерть, тому шибениця

Віра подивилася на свого чоловіка. «Хто цей чоловік? — спитала вона в себе. — Це мій чоловік, огидний мені через те, що я все ж кохаю його. Нічим не змогла вирвати з серця. Чого хоче мій чоловік? Піти з дому. Він такий боягуз, що не може сказати про це вголос. Чому не може? Тому що йому шкода мене. Чому? Тому що я затиснута між коханням і ненавистю. Чого хоче мій чоловік? Моєї смерті. Чому він хоче моєї смерті? Тому що тоді йому не доведеться йти з дому. Ставити запитання далі?»

Гурам ще раз зашарівся, але до кінця витримав Вірин погляд. Ось де згодились пігулки. Про що думала Віра? Чому так на нього дивилася? Гурама не полишали думки про дружину: «Вона все знає? Невже знає? Ні, не думаю. Але що б там не було, вона мене не зганьбить. Сьогодні я врятований. Та чому я не можу відверто сказати Вірі, що хочу піти? Чому мені бракує сміливості? Може, тому, що я не хочу йти? Але я таки знаю, що й залишатися не хочу! То що робити?»

Пілот довго спостерігав за мовчазною сімейною дуеллю і вирішив сам повідомити про літак, що наближався. Страх рухався і швидко наближався. Можливо, це врятувало б його від смерті, і він з благоговінням промовив:

— Ето наши, — і якось недоладно посміхнувся, — Ехє-хє…

Віра повернулась до реальності.

— А-а, значіт єщьо єсть такіє, что нашей гібєлі хотят? — і знову направила дуло пістолета на пілота.

При згадці про черговий літак Гівіко стрепенувся.

— Не бійся, мамо, я його зіб’ю, — він прицілився з рогатки в небо.

Всі проґавили, коли Гівіко встиг залізти на дерево.

— Воо зьь мітєєє мммє ня в ппп лєн. За а е тто вааа с мммо гут наааг ррр адітъъь, — промовив полонений.

Гурам зачепився за нову надію: — Наградіть… Кто за русского плєнного копєйку даст?

Ці слова викликали у російського пілота паніку. Він занервував, відчувши запах смерті, й закричав: — Істінно, істінно говорю вам: наступаєт врємя, і настало уже, когда мьортвиє услишат глас Сина Божія і, услишав, ожівут.

Почувши слова з Євангелія, Гурам Дарчія зніяковів і висловив уголос думки:

— Може, дійсно візьмемо його в полон і здамо?

— А що потім? — Віра промовила сказані дві тисячі років тому слова.

— Потім? Потім повернемось у Руставі і, сподіваюсь, ця війна скінчиться.

Пілот зрозумів, що йому неабияк пощастило, що він бомбив православну країну.

— Я хорошій чєловєк,