Читати книгу - "На зеленому острові (збірка)"

покинув. Був тоді плач та смуток по всій землі, але ж, позаяк ніхто собі й помислити не міг, щоб якось-то народ спромігся жити без короля,— то покликали знову Гасана Справедливого, щоб він панував над народом Пророковим.

Коротка була доба керування Тираса Першого, але ж люд заховав у своїй вдячній пам'яті й до сьогодні той час, бо ж тоді не було ні податків, не було й війн, не було гонитви за дичиною, під час якої витолочували лани хліборобські...

От таке моє оповідання. Коли приїдете до землі Самаркандської,— запитайтесь лишень, коли той народ був найщасливішим,— і вам скажуть:

— Горенько наше! — Тоді, як пес був у нас королем!..

І до сьогодні дуже там шанують всіх псів, бо ж ніхто напевне не знає, чи не походить той або інший собака з королівського роду...

ПІЗНО
І

Нещастя живе не тільки по вбогих халупах; оселяється воно й по містах, і в палацах. В тому добре переконалася принцеса Міленка за кілька літ свого життя.

Про це я й маю вам розповісти...

Її батька називали «Король-Добряк». Але-ж слова «Добряк» вживали не зовсім поважно. Потихеньку посміхалися, коли те слово промовляли, бо, по правді кажучи, воно більше говорило про слабодухість та викликало ніякове здивування. Можна гадати, що та добрість була дійсно до вподоби лише королівським міністрам та зацним шляхтичам. І ті пани доповняли королівську добрість своєю злістю, його слабодухість — своєю жорстокістю, його безголів’я — своїм хитрим єхидством. Тим то, коли увільнялась якась висока посада при королівському дворі й довший час не знаходилось на неї людини, то міщани й селяни гомоніли проміж себе:

— Королівські радники не можуть знайти досить нікчемної пройди, щоб закликати його до свого почесного товариства!..

Говорили так і терпко сміялися з того жарту...

Такий був король Добряк і в своїм родиннім житті. З-під влади своєї жінки він вийшов тільки з того дня, як вона померла. І було те нещастям для всієї землі, що королева померла, бо вона була жінка й розумна, й твердої вдачі.

Отож і Міленку, після смерті матері покинули, як бур'ян, і нічого доброго не навчали. Король дбав лише про те, аби було їй всього досхочу та щоб — крий Боже! — вона чого-будь не робила. Ходили, правда, до неї вчителі, але ж їй такою нудною видавалася їхня наука, що вона все забувала одразу, скоро вони від неї відходили. Поки ж сиділи з нею, не могла діждатись, коли нарешті вони підуть собі геть. А втім, як не було й вчителів, сама не знала, куди подіти час. Коли іноді її питався король:

— Міленко, чого ти хочеш? —

Вона не знала, чого б їй захотіти...

Отож нудилася вона, мала втомлений, нудний погляд, й нікому не було приємно бути з нею вкупі, хоча тим часом вона була в розцвіті молодості й навдивовижу гарна.

Отак жили — не жили в королівському замку,— коли це одного дня сталася переміна.

Король вже давно почав помічати, що міністри крутять головами, таємничо перешіптуються, поважно зиркають один на одного. Так само помічав і те, що почали вони драти більше грошей з людей, але ж ще більше на щось витрачали, часто муштрували військо та набирали нове. Кілька разів він сам собі розмірковував: «І що вони, оті дряпіжники, собі намислили?»

Але ж мовчав, потішаючи себе тим, що, мовляв, «колись довідаюсь; самому не варт питати, коли не кажуть!»

Якось нарешті одного дня прийшов до нього перший міністр та й говорить:

— Маю великий жаль, а змушений повідомити вашу королівську милість, що ми починаємо війну.

— А навіщо починаємо: може тоді у вас минеться той жаль? — питає король.

— Не можна витримати утисків сусідньої держави.

— А чим вона нас тисне?

— Вивозить золото з нашої землі.

— Як же вона те робить?

— Її купці приїздять на наші ярмарки та базарі, привозять всякий крам та свої ремісницькі вироби, зацікавлюють тим наших людей і наш народ віддає їм своє золото.

— Чи ж хоч добрий вони привозять крам?

— В тім-то й є страшна небезпека, що добрий!

— Що ж ви хочете вчинити?

— Вдаримо на їхню землю, здобудемо її та й примусимо тих людей, щоб вони повернули нам наше золото.

— А їм повернете їхній крам?

— Нізащо! Зробимо їх всіх своїми підвладними та слугами!

— По якому ж праву?

— По праву дужчого!

— А чи ж подужаємо?

— Та ж з нами Бог!